Я з дитинства не сприймаю квартиру як нормальне житло для людини. Бетонна коробка, тісна, задушлива, незручна.

Згори та знизу ще хтось живе. І ти чуєш, як люди по сусідству спілкуються, лаються, ходять. Що ще гірше, вони чують тебе. А коли виходиш надвір, щоб відпочити від усього цього, краще не стає. Зелені немає, один суцільний асфальт та чужі машини. Хіба ж це життя?

Але більшість часу я прожила в селі. Там добре: озеро, сад, город. Скрізь багато місця і набагато менше людей, ніж у місті. Краса! Наша сім’я переїхала з міста, коли мені було 10, і я вважаю, це було дуже вдале рішення у нашому житті.

Коли я виросла і почала будувати стосунки з майбутнім чоловіком, мене гнітив той факт, що Ваня був міським. Жити зі мною біля батьків він не хотів. Адже вся робота та перспективи були у місті.

У мене ж вищої освіти не було, тому для мене життя в селі здавалося чудовим і зрозумілим варіантом. Але молодість, кохання… Після весілля довелося переїхати до квартири.

Але через якийсь час стало зрозуміло, що навіть місто не гарантує тобі роботу зі стабільною оплатою та якісним життям. Я була при надії, коли чоловіку раптово знизили зарплату.

Це була наша перша дитина, так що нерви в обох розпалювалися до краю. Чоловік практично не з’являвся вдома, орав, як проклятий, і на основній роботі і на підробітках.

Я займалася господарством, незважаючи на те, що мій живіт з кожним днем ​​збільшувався. Однак народження сина вартувало тих зусиль. Костя народився богатирем під 5 кілограмів вагою. Я відновлювалася, чоловік трохи зменшив оберти, і тоді мені здалося, що, може, все й не так і погано.

А раптом на нас чекає непогане життя в цій шпаківні? Навіть якщо тісно можна ж жити щасливо, чи не так?

Ні, не так. Через рік, коли я була при надії вдруге, місця у квартирі катастрофічно не вистачало. Хоча в нас було дві кімнати і я знала, що деякі з моїх сусідів живуть у подібних умовах, я задихалася.

Мені було душно та погано. І нічого вдіяти з собою я не могла. Грошей на переїзд не було, тож на нас чекало сімейне життя вчотирьох на сорока квадратних метрів. Для мене це був вирок.

Після кількох років прання, приготування, прасування в бетонній коробці я не витримала і почала шукати альтернативи. Я любила свою сім’ю, але проти своєї природи не підеш. І незабаром було вирішено, що я виїжджатиму за кордон.

Чоловік залишається з дітьми, обіцяної мені зарплати має вистачити на домашні витрати і навіть згори того. Збирати ягоди чи копати город: не важливо, головне, що я вирвусь із цього кошмару.

Мені пощастило, і доля привела мене до великого приватного будинку. Італійці називають їх «віллами». Мені виділили кімнату, і більшу частину дня я мала доглядати літню «синьйору».

Вона сама могла ходити і навіть бігати, але дбайливі діти не хотіли, щоб старенька залишалася одна. Це була приємна жінка, і незабаром ми з нею навіть потоваришували.

Роботодавці не шкодували грошей на мою зарплату, а я насолоджувалася місцевою природою. Як же там було гарно та сонячно! Іноді ми з синьйорою їздили на пляж. Або гуляли в районі місцевих кафетеріїв.

Любите італійську кухню? А я її обожнюю! Всі ці соуси, пасти та сири. У нас нічого подібного не було, тож я нарешті відчула смак до життя.

Тим часом на мої гроші будувався будинок мрії. Я спеціально хотіла два поверхи, щоби там могли вміститися всі. Чоловік був не проти, грошей вистачало.

А діти із задоволенням самі до мене дзвонили, тож я не переживала, що вони від мене відвикнуть. Так, це були стосунки на відстані, але час від часу я прилітала додому. Щоправда, ненадовго. Але так я хоча б могла обійняти дітей та чоловіка. Гріх скаржитися насправді.

Я не встигла отямитися, як минуло 17 років. Напевно, я так само б і продовжувала жити на два світи. Але одного разу в один період сталося дуже багато подій. І це мене спустило нарешті з неба на землю.

Спершу синьйора покинула нас. Просто одного разу не прокинувшись. Це був легкий відхід, і всі її родичі дякували мені за те, що я стільки часу пробула з нею. Стала їй практично рідною людиною.

Будинок добудувався. Я навіть не помітила. Вже звикла до вілли, морського повітря. Оливки та лимони, що ростуть біля будинку, мене вже не дивували.

А мій сніданок зі свіжих мідій та сиру з оливковою олією був звичайною справою. Я могла собі його дозволити без проблем, хоч якихось особливих грошей у мене, зрозуміло, не було.

до чого сниться великий будинок © Pexels
А ще старша дочка вихрдила заміж. Це і стало головною причиною мого приїзду. Весь мій план зводився до цієї події.

Дочка приводить зятя до будинку, ми з чоловіком та сином живемо там же. Хіба це не те, заради чого варто було стільки працювати?

Але коли людина щось планує, життя тільки сміється у відповідь. Насправді все виявилося набагато прозаїчнішим. Дочка, як і я свого часу, відмовилася жити з нами та обрала місто. Через зятя, звичайно.

Син, навпаки, схотів жити з нами. Але це мене насторожило: він увесь час проводив у своїй кімнаті за комп’ютером. А для мене такий чоловік і не чоловік. Де прагнення та цілі в житті?

Та й чоловік скинув маску. Виявилося, він уже кілька років крутить роман із іншою жінкою. І наскільки все у них серйозно, не знає навіть він. Так буває, якщо дружини поряд немає.

За підсумком я живу у величезному порожньому будинку із сином-неробою. Іноді приходить чоловік, опустивши погляд у підлогу. Ми спілкуємося, але скоріше як добрі знайомі. Не більше того.

А рахунки приходять, і я навіть уявити не можу, як мені доведеться їх оплачувати. Моя мрія перетворилася на якір, який з кожним днем ​​тягне мене на дно все глибше і глибше.

«Як це трапляється періодично в нашій родині, мій чоловік знову вирішив залягти на дивані. Розрахувався з роботи, бо там не змогли оцінити по достоїнству його геніальність »- розповіла Яна. «Таке

Що ж ти, серденько, закохуєшся в кого не попадя ?! Закохалася в хлопця, коли мені було 19 років. Була просто без розуму від нього. Він був на два роки старший.

У 37 років я все ще не одружений, у мене навіть не було дівчини. Я не потворний, займаюся спортом двічі в день, читаю, пишу вірші. У мене дві вищі освіти,