Яблучко від яблуньки – недалеко падає. Все ж таки, таке прислів’я не дарма в народі ходить. Мені не хотілось вірити, що мій чоловік такий само, як і його всі родина, та вавку із голови не вилікуєш, якщо вона вроджена.

Починались наші відносини досить заурядно. Саша бігав до мене додому, стукав у вікна, аби я вийшла, а мій старший брат його ганяв палицею, яку поставив спеціально при вході.

Не полінився, заради такої справи в ліс спеціально ходив. Так, мене таке відношення ображало, та головою я розуміла, що родина не надто хотіла родичатись із родиною Сашка. Мама постійно казала, що його батько вдома не тримався. що он, під всіма дворами тепер спить.

Де йде – впав. Та й заснув.

Отака “нелегка” доля в чоловіка. Мати Сашка теж не надто хазяйновита. У дворі вічно жах, що робиться. Пройти не можливо. Та щей горілку якусь дурну гонить та дешево продає. Всі чоловіки села там пасуться. І не тільки на горілці.

Та хіба ж ми обираємо, в якій родині народитись? Отож би й воно! Мій Сашко геть не такий! Навіть в клубі я жодного разу не бачила, аби той пив, чи хоча б навіть цигарку покурював.

Весь час, ще з класу восьмого він їздив в місто велосипедом на підробітки.

Намагався вилізти із того болота. Та батькам моїм було все одно. А коли вони дізналися, що ми хочемо одружитись, то й взагалі замкнули мене в кімнаті, та сказали що не вийду, поки не передумаю.

Отак і просиділа я там майже два тижні, та думку свою не змінила. Батьки змирились, Та Сашка любити від того не стали. Сказали, щоб ми самі собі весілля робили, якщо так хочемо, а потім геть із села переїхали, щоб хоч сусіди не бачили того сорому родини.

Я образилась на батьків, та сперечатись не стала.

Варіантів в мене було не багато.

Рада вже тому, що хоч одружитись дозволили.Тож після весілля так і зробили.

Два роки ми прожили в злагоді. Все у нас було добре. Змогли навіть без проблем орендувати невеличку квартирку в місті.разом влаштувались на роботу. Інколи до мене в гості приїздив брат.

А от від батьків ні слуху ні духу.

Тож радісну новину про свою вагітність я попросила передати саме брата.

Все в нас було добре, поки не почались памперс, недосип та нестача коштів. Ну, тобто повноцінно доросле життя та відповідальність за когось іншого, а не тільки за себе.

Сашко почав пропадати днями. На роботі його не було, я шукала. А куди він іще міг ходити не знала. Ввечері він повертався на підпитку. Інколи від нього пахло жіночими парфумами.

Я вже все зрозуміла, та не могла нічого вдіяти.

Батьки ще давно мені сказали, чим все закінчиться. А тут я щей з дитиною мало. Куди йти, та де шукати прихистку не знаю. В мене не вистачить коштів навіть на оренду цієї старої квартири. А ще на життя потрібно скільки… та й самій щось їсти. Зізнатись брату, той приб’є Сашка… А батьки то навіть не знаю. Приймуть вони мене з малечею, чи ні? Сашку вже давно все одно на нас… Видно, його чекає така само доля, я і його батька.

КІНЕЦЬ.