Зараз я дорослий та повноцінний громадянин суспільства. Несу свій вклад та намагаюсь бути якомога кориснішим суспільству. Займаюсь волонтерством, допомогаю діткам в дитячих будинках, підбираю бездомних тварин. Список можу продовжувати майже безкінечно. Так, це не легка праця, проте варта того, щоб приділяти їй якомога більше уваги. На це все надихнув мене мій батько. Я раніше вважав його просто взірцем для наслідування, поки мама не відкрила мені очі, та змінила мій центр всесвіту.

Батько мій був директором школи, а мама домогосподаркою. З дитинства я дивився на батька, який займався всім тим, чим я зараз, та мало не приписував його до ряду святих. Він постійно отримував подяки та різні грамоти за його добрі вчинки, та внески до суспільства. Мама завжди стояла в стороні, та мило посміхалась.

Потім підходила до батька, вітала його та знову відходила в сторону. Мені здавалось, що життя мами не має в собі нічого окрім готування їжі, прання та прибирання. Звичайна собі домогосподарка без амбіцій та майбутнього окремо від батька.

Мама була майже весь час вдома. Як я міг судити, коли повертався зі школи, батько ж постійно у справах. Якось у перехідному віці, моєму, власне, ми дуже посварились з мамою. Причина була дурнувата, та в юнацький максималізм роздув справжню бурю.

-Та чому ти мене можеш навчити, мамо?! Ти тільки те і робиш, що сидиш вдома, та супи вариш, більш як чотири стіни та зарплатні батька нічого не знаєш!

Я розвернувся, пішов до своєї кімнати гримнувши дверима. Слова, що я сказав, були жорстокими, та стримати в собі не було сили. Досі шкодую про них. Десь під вечір в кімнатні двері тихо постукали.

-Можна я увійду? Хочу тобі щось показати.

-Заходь – невдоволено буркнув я.

Мама зайшла, сіла на край ліжка, ніби соромилась, та почала розкладати документи.

–Присядь, прочитай, що тут написано.

Я закотив очі, але все ж таки сів. На бумагах були мокрі печатки, плани будівництв та рахунки з банків. Я почав порпатись в них. На кожному з документів були ініціали мами. Дитячі будинки, притулки для тварин, будинки для літніх людей, благодійність… Всім цим займалась мама, поки я був в школі, та певно, по ночах. Вона тягнула на собі майже всю роботу, за яку батько отримував лаври.

-Мамо… це неймовірно… Вибач, мені так соромно. Вибач.- тепер батько мені здавався набундюченим індиком, який краде всі досягнення мами. Все так стрімко змінилось, важко було вкласти все в голові.

-Нічого, синку, я розумію тебе. Просто більше не роби поспішних висновків, поки не бачиш правду. Розумієш. Я не хотіла, щоб ти все це знав. Під цим всім криєтесь більше правди, ніж ти гадаєш. А правда, як правило не надто приємна. Я цим займаюсь вдома, поки твій батько розважається зі своїм замом Маєю на роботі.

Через те його й немає вдома. Я до останнього не хотіла тобі цього розповідати, ти бачив в ньому сенс життя. Справжнє добро, а справжні вчинки не потребують розголосу. Запам’ятай це на майбутнє. Ось, чому я тебе можу навчити.

КІНЕЦЬ.