Днями син сказав, що вони з дружиною мають для мене сюрприз. Я подумала, що може до мого дня народження щось вигадали. За місяць в мене ювілей. Та кони всадили мене в свою автівку і повезли до сватів в село. Я не розуміла, в чому річ.

Будинок в батьків Аліни гарний, ошатний. Та що мені до нього? Утім коли ми приїхали – пішли не в хату. Син завів мене до літньої кухні. Там в одній кімнаті був диван, стіл, шафа, плита й холодильник.

– Та-дам! Дивись, як тут гарно! Це все для тебе!

– В сенсі для мене?

– Ну, ти ж виходиш вже на пенсію. В місті тобі сумно буде. А тут природа, город, садок і нас  на голові нема.

– А ви де будете?

– Як де? В нашій квартирі. Ти ж кажеш, що онуки надто галасують, тобі спокою хочеться, от ми й подумали, як тобі допомогти.

Повірити в це я не могла. Чотири роки тому мій син привів в мій дім невістку. До того вони трохи на квартирі жили, та потім їм стало дорого винаймати житло.

Квартира в мене невеличка, проте затишна, в гарному районі. Тож стали жити ми всі разом. І виявилось, що це зовсім не просто. Річ у тім, що невістка в мене не проста, з характером. Мене ніколи не слухає, щось не подобається – відразу сперечається. До моїх порад взагалі не дослухається.

А тоді ще й онуки з’явились. Один за одним з різницею в рік. Я все думала, що молоді почнуть шукати квартиру, бо нам й справді тісно стало. Утім вони інший вихід вигадали. А моєї думки й не спитали.

Тож подивилась я на цю конуру і подумала – я все життя працювала, чого маю на старості жити в чужій хаті? Нащо мені це?

– Сину, тут і справді добре. Якраз дітям є де гратися. Краще переїжджайте ви сюди. Автівку маєте, добиратись буде не важко!

– Мамо, але ж ми там звикли!

– От і я звикла! І нікуди їхати не збираюсь. Доживатиму у власній квартирі! Та вас я не виганяю нікуди.

Образились діти на мене страшенно. Не знаю, чи зможуть пробачити.

Але я не розумію, як їм взагалі таке в голову прийшло. Ви б зробили, як хочуть молоді? Поступилися б квартирою?