Ось, якими б жорстокими часом діти не бували, все одно шкільні роки – найбільш незабутні й одні з найщасливіших періодів у житті людини. Ось мені скоро виповниться 40, а я досі пам’ятаю свій клас, своїх однокласників, усе, що пов’язане зі школою. Рік тому виповнилося 20 років нашому випуску.

Так як я завжди була найініціативнішою у класі, вирішила і тут себе показати. Я тримала зв’язок майже з усіма однокласниками, тож я й написала всім, запропонувала зібратися всім класом у найкращому ресторані нашого міста. Багато хто мешкав у різних країнах та містах, тому прийти не змогли, але більшість із радістю погодилася зустрітися. Єдине, я не могла знайти контакти Володимира.

Ми з ним сиділи за однією партою. Він був дуже розумним, тому допомагав мені часто з контрольними, але його розум не рятував його від глузувань однокласників. Справа в тому, що Вова був із бідної родини, одягався скромно, і через це однокласники часто дражнили його.

На щастя, перед самою зустріччю я зустріла маму Вови на вулиці. Вона виглядала надзвичайно. Я попросила у неї контакти Вови, і тітка Віра з радістю їх надала мені. Настав день «Х». Ми вже сиділи за столом. Я хвилювалася, що Вова не прийде, але він увійшов до ресторану в гарному піджаку.

Він дуже змінився — високий, широкоплечий, з засліплюючою усмішкою і акуратно покладеним волоссям. Ми трохи поговорили. Вова не говорив про свої доходи, лише сказав, що на життя йому вистачає. Потім він вибачився і пішов… сказав на зустріч. Коли ми вже самі збиралися виходити, попросили рахунок у офіціантки, але вона з усмішкою сказала, що це все за рахунок закладу.

Ми поїли не на маленьку суму, тому дуже здивувалися такій нелюдській щедрості. Я запитала у офіціантки, хто все сnлатив, і та відповіла: — Ну як же, ви ж із Володимиром Андрійовичем сиділи. Він власник усієї мережі ресторанів. Ох, Вово молодець… я навіть розnлакалася тоді.

КІНЕЦЬ.