Священник закінчив службу Божу і попросив вірян затриматися на кілька хвилин у церкві. Ніхто і не помітив, коли у нього в руках з’явилося сто гривень.

Священник підняв їх над головою і запитав у присутніх, хто найбільше потребує цих грошей. Деякі люди підняли руку, що означало, що вони не проти узяти ці гроші.

Священник запитав у тих, хто не підняв руки, чи їм не потрібні гроші. Люди відповіли, що гроші їм також потрібні, а руку не підняли бо було соромно. Тоді священник стиснув купюру у руці і вона стала трохи зім’ята.

Тоді він знову спитав у людей, чи потрібні тепер їм ці гроші. Люди знову сказали, що потрібні. Тоді священник кинув гроші на землю і наступив на них черевиком, вони стали ще й трохи брудними. Він підняв купюру і спитав, чи вона комусь потрібна. Віряни знов підтвердили своє бажання її узяти.

Тоді священник мовив: — Дорогі мої, пам’ятайте цей урок. Незважаючи на те, що я зім’яв та замастив купюру, вона все одно вам потрібна, адже її вартість попри пошкодження так і залишилася — 100 гривень.

З людьми та ж сама історія. Буває так, що життєві ситуації забирають усі наші сили, зминають нас ніби папірчину. Кидають у порох розпачу та зневіри. І як би нам погано не було, завжди варто пам’ятати, що наша цінність при цьому лишається та сама.

Як би не випробовувало нас життя, ми все одно завжди будемо найціннішими для Бога і для тих людей, які нас люблять.

Наша цінність визначається не тим, що ми робимо, або з ким знайомі, а тим – Хто ми є насправді. Люди стояли приголомшені, а священник попростував до виходу і віддав купюру старенькій бабці, що просила під церквою «на хлібчик».

— Я вважаю, що найпотрібніші, ці гроші оцій бабусі, адже вона вже не може заробити собі на прожиття власною працею. Але, думаю, що і кожен з вас, теж не піде сьогодні звідси з пустими руками». Оцін

КІНЕЦЬ.