Свою свекруху я бачити тепер не бажаю. На поріг будинку її не пущу, навіть якщо чоловік наполягатиме. Мені простіше з чоловіком буде розлучитися, ніж пробачити те, що влаштувала ця жінка після похорону моєї дитини.

Свекруха і раніше мене дратувала якоюсь своєю душевною простотою і недоречною прямолінійністю. Вона могла поставити будь-яке некоректне питання, вважаючи, що має на це право.

З боку це виглядало як відверте хамство, що межує з невихованістю. І розмовляти з нею з цього приводу було марно.
– А що я такого спитала? Ми сім’я, тому маю право! – Ось і вся відповідь.

Коли ми після весілля в’їхали у свою квартиру і влаштували новосілля, свекруха вирішила пройтись по квартирі в індивідуальному порядку, хоча до цього ми гостей скрізь провели та все, що вважали за потрібне, показали. Але потім я відійшла на кухню за гарячим, а свекруха почала перевіряти нашу шафу. Так і виперлася до гостей із моїми трусами в руках.

– Це як можна таке носити? Це ж шкідливо для здоров’я, не дивно, що у вас дітки не виходять! – трясла свекруха моїми мереживними трусами.

А за столом сиділи мої батьки, моя сестра з чоловіком, брат та його наречена. Тобто не та публіка, перед якими хотілося б світити своїми інтимними частинами гардероба. Спідню білизну я у свекрухи відібрала, та висловила, що пристойні люди так не поводяться, але розуміння в очах свекрухи не побачила.

– А що тут такого? Всі свої! – дивувалася вона.

Ось така людина. Могла спокійно залізти до мене в холодильник та навіть у гаманець. Вона не крала, чесно потім повідомляючи, що “я в тебе пару сотень взяла, потім віддам”. Віддати віддасть. Погано, що людині й на думку не спадало просто попросити, а не лізти самій.

Така поведінка свекрухи не могла мене не напружувати. Я з чоловіком скільки разів на цю тему говорила, але вплинути на свою матір він не міг, тільки розводив руками зі словами “ну, така вже вона у нас”.

Але якщо раніше я думала, що свекруха після того виверту з трусами вже не має шансів мене неприємно здивувати, то дуже помилялася. Два роки тому я завагітніла. Це була радісна подія, бо поповнення у родині ми з чоловіком дуже чекали. Та й решта рідні була щаслива.

– От слава Богу! Я вже думала, що ти в нас бракована якась, якщо з дитиною все ніяк не виходило, – своєрідно привітала мене свекруха.

У мене не було сил і бажання сваритися зі свекрухою. Виношування протікало важко, я майже весь час провела на лікарняних.

Пологи пройшли теж важко, але все це не мало б ніякого значення, якби дитина народилася здоровенькою. Але цього не сталося.

Вперше на руки свого малюка я змогла взяти лише за тиждень. До того моменту я вже знала, що дитина має цілий букет складних діагнозів.

Це було дуже важко прийняти, але ми були налаштовані боротися за життя дитини до кінця. Так і вийшло. Майже рік поневірянь лікарнями, операція, купа аналізів і ліків, але природу не обдурити.

Через рік малюк втомився боротися і пішов. Чи треба описувати, що ми з чоловіком відчували у цей момент? Сподіваюся, розуміють нас одиниці, але уявити приблизно можуть усі. За цей рік я, мабуть, океан виплакала. Цей рік спалив усі емоції, усі нерви, біль став таким звичним, що вже й не боліло, мабуть.

Коли нам сказали, що нашого малюка більше немає, я навіть заплакати не змогла. Таке відчуття, що усі емоції вигоріли. Світ став чорно-сірим, звуки долітали, як крізь вату. Це не був ступор, я все розуміла, я реагувала, але таке відчуття, що десь за склом і до мене не доходять емоції та переживання, як відрізало.

Думаю, це захисна реакція організму, щоб не збожеволіти від горя. А може, просто не було більше сил на зовнішній прояв емоцій. Чоловік плакав, але тільки віч-на-віч, навіть від мене намагався приховати, адже йому треба підтримувати мене. Родичі теж намагалися тримати себе в руках, ну, окрім свекрухи.

Вона вила, ридала, билася в істериці та створювала навколо себе дуже багато галасу. Я навіть не можу сказати, грала вона чи насправді їй було так важко. Цілком допускаю обидва варіанти.

На церемонії прощання я стояла ніяка. Мене накачали заспокійливим до отупіння. А з огляду на те, що я останні чотири дні майже не спала, то можливо, що часом свідомість просто відключалася.

Потім були поминки, на яких свекруха і влаштувала мені скандал. Вона випила та її понесло. Мене звинуватили у всіх смертних гріхах, нібито це я щось не так робила під час вагітності, ось дитина хвора і народилася. І взагалі мені було начхати на дитину, надто спокійна я ходила.

– Ти навіть не плакала на його похороні, колода байдужа! – кричала свекруха.

Дуже хотілося вліпити їй ляпас, але я стрималася. Просто тепер цієї людини для мене не існує. І коли в нас будуть ще діти, а вони будуть, свекруха до них не підійде і на кілометр, я подбаю.

КІНЕЦЬ.