Я пам’ятаю, як усе почалося. 40 років тому, коли ми тільки переїхали в новий будинок, з Марією ми стали сусідками і подругами відразу.

Спільне життя в одному під’їзді, діти одного віку, чоловіки, які працювали на хороших посадах – у нас було все для щастя. Наші будні були схожі: ми з Марією сиділи на кухнях, пили чай, ділилися новинами і порадами, наші діти росли і мріяли про гарне майбутнє, а ми ними тішилися як усі батьки.

Тим часом будинок, який ми отримали, став символом нашого достатку. Величезні квартири з гарними виглядами на місто. У радянські часи, коли більшість людей навіть не мріяли про такі умови, наші квартири виглядали як справжні палаци.

Кожен наш день був схожий на попередній: ми з Марією обговорювали останні новини, обмінювались рецептами, допомагали одна одній у господарстві. Це були маже родинні стосунки.

Але час минав. Діти виросли, поїхали вчитися, а ми з чоловіками залишилися вдома. Таке життя. Потім, раптово, обоє наших чоловіків пішли з життя.

Спершу я не могла оговтатися, але з часом зрозуміла, що залишилася тільки я і моя сусідка Марія. Ми стали ще ближчими, і я вже не могла уявити свого життя без неї, вона мені була як сестра.

Наступні кілька років стали для нас непростими. Ситуація в країні погіршувалася, грошей не вистачало. Марія була людиною рішучою, і незважаючи на те, що ми з нею були схожі в багатьох аспектах, її підхід до життя був інший. Вона наважилася на крок, про який я навіть не думала – поїхала на заробітки в Грецію.

Всі ми знали, що така поїздка була важким рішенням, але Марія не була з боязких. Вона вирушила за кордон, сподіваючись поліпшити своє фінансове становище.

Я довго думала, але зрештою теж зважилася поїхати. Не до Греції, а до родичів у Італію.

Я жодного дня в своєму житті не працювала, все моє життя було зв’язано з домом, дітьми і чоловіком, який мене чудово забезпечував.

Але тепер моя ситуація була зовсім іншою. Коли Марія почала висилати заробітчанські гроші своїй дочці, я почала задумуватися: якщо вона може, чому не спробувати і мені?

Я поїхала. І, як не дивно, почала швидко звикати до нової реальності. Спочатку це було важко. Я доглядала за літніми людьми, їхня культура, мова і звички – все було чужим, але я адаптувалася.

Спочатку думала, що не витримаю, але з часом стала частиною тієї родини, яку доглядала. Я жила, як могла, і навіть забула про свою стару квартиру. Італія стала для мене не лише місцем роботи, але й домом, і я вже не хотіла повертатися.

Минуло 20 років. За цей час я навчилася багато чому. Я накопичила трохи грошей, і хоча не стала мільйонеркою, почала жити краще, ніж раніше.

Коли я повернулася в Україну цього літа, відчувала себе іншою людиною. Я дізналася, що Марія теж повернулася з Греції – так само, як і я. Тільки вона мала зовсім іншу ситуацію.

Марія завжди була вірною своїй рішучості. Її дочка, завдяки грошам, які Марія висилала, побудувала величезний будинок за містом, купила нову машину. І тепер, коли Марія повернулася, її дочка забрала її до себе. Усі разом вони почали нове життя в іншому місті.

А квартира Марії залишилася порожньою – її вона здала, щоб отримувати додатковий дохід. І Марія була горда тим, що змогла допомогти своїй родині.

А от мій син, яким я пишалася, не зміг досягти таких результатів. Я висилала йому гроші протягом усіх цих років, але коли я повернулася додому, зрозуміла, що він не зміг досягти того, до чого я сподівалася.

Він купив машину, але це була не нова машина, а старий автомобіль, не в найкращому стані. У сина була сім’я, але він розлучився, а сам він продовжував жити в yfisq старій квартирі. Зробити ремонт, як я сподівалася, він так і не спромігся.

Я запитала його, куди йдуть усі ці гроші, які я йому висилала, але син лише відмахнувся: “Життя дороге, мамо. Гроші йдуть як вода”.

І хоча я намагалася зрозуміти його ситуацію, мене переповнювали сумніви. Як так сталося? Чому дочка Марії змогла так багато досягти, а мій син, здається, нічого не робить?

Марія часто казала, що її успіх – це результат її рішучості та правильного розподілу ресурсів. Вона постійно наголошувала на важливості планування і на те, як важливо думати наперед.

Я почала задаватися питанням, чи може бути, що син просто не вмів правильно розпоряджатися своїми фінансами? І це стало моїм великим болем. Я намагалася допомогти йому, але відчувала, що щоразу він приймає неправильні рішення. Може, це моя вина? Чи не навчила я його правильно ставитися до грошей і до життя?

Порівнюючи себе з Марією, я почала розуміти, чому її дочка досягла успіху. Всі ці роки вона працювала в Греції, постійно висилаючи гроші. Водночас, вона навчила свою дочку правильному плануванню і раціональності. Вони зуміли витягти найкраще з цих непростих обставин, що дозволило створити для родини таке гарне майбутнє.

А ось мій син, здається, так і не зрозумів, що потрібно працювати на довгострокові цілі, а не витрачати гроші на швидкий комфорт і тимчасове задоволення. Він жив у постійних кредитах й не розумів, що потрібно планувати, складати і зберігати.

Коли я зараз думаю про все це, мені здається, що різниця в успіху наших дітей полягає не лише в грошах і можливостях, але і в підходах до життя.

Марія виявилася мудрою і сильною жінкою, яка знала, як правильно розподіляти ресурси, а я, можливо, занадто сильно захищала сина і не навчила його важливих життєвих речей.

І хоча моє серце раділо, коли я бачила успіхи Марії та її дочки, я все одно не могла не відчувати болю від того, що син так і не скористався всіма можливостями, які я йому давала.

Але, можливо, це і є важливий урок для мене. Життя не завжди йде за тим планом, який ми собі намагаємось побудувати, але важливо вчити своїх дітей бути відповідальними і самостійними, не давати їм можливості забувати про важливість праці і економії. Тільки так вони зможуть побудувати своє майбутнє.

Просто ми, заробітчанки, часто буваємо сліпі у своїй любові до своїх дітей, принаймні, я точно виявилася саме такою. Зараз я про все шкодую, бо виходить, що я намарно витратила стільки років на заробітках.

Я ще собі думаю, а може то в Греції просто заробітчанки більше заробляють? Як гадаєте?

Джерело