Марина прокинулася о пів на сьому ранку, хоча будильник був поставлений на вісім. Сон як рукою зняло — сьогодні день народження Андрія, і надвечір мають приїхати його однокурсники з дружинами. Чотири сім’ї, вісім людей. Вона подумки пробіглася за списком справ: прибрати квартиру, сходити за продуктами, приготувати салати, запекти м’ясо, спекти торт.

— Андрюше, — тихо покликала вона чоловіка, але той тільки глибше закопався обличчям у подушку.

Марина обережно підвелася з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. За вікном мрячив жовтневий дощ, і квартира здавалася особливо затишною в передсвітанковій тиші. Вона поставила чайник і почала складати докладний план дня. Список вийшов значним.

О восьмій ранку Андрій нарешті з’явився на кухні, розпатланий і незадоволений.

– Кава є? — буркнув він, сідаючи за стіл.

– Зараз зроблю. Андрюше, може підеш з роботи раніше, допоможеш мені сьогодні? Справ багато, а гості о сьомій.

— Та гаразд, Маріш. Що там особливого? Салатик нарізати, м’ясо в духовку засунути. Ти ж господиня досвідчена.

Марина промовчала, наливаючи йому кави. Досвідчена господиня. Наче це якась професія, яку вона обрала сама.

— Хоч би пилосос увімкни, поки мене не буде, — попросила вона.

— Подивимося, — відповів Андрій, уже гортаючи телефон. – А що по меню?

Марина перерахувала: олів’є, цезар, м’ясо французькою, закуски, торт наполеон.

— Звучить непогано. Тільки не забудь про гарне вино поставити на стіл. І коньяк. Дімка любить коньяк.

Андрій допив каву і зник у ванній, а за півгодини поїхав на роботу, крикнувши на прощання: «Побачимося ввечері!»

Марина залишилася сама зі своїм списком справ.

До другої години дня вона ледве трималася на ногах. Квартира блищала чистотою, продукти були куплені, салати нарізані та заправлені, м’ясні заготовки у холодильнику. Залишалося найскладніше – торт наполеон із заварним кремом. Рецепт бабусин, перевірений, але трудомісткий.

Тісто для коржів розкочувалося туго, забруднюючи все навколо борошном. Крем довелося варити двічі – вперше згорнувся. Руки тремтіли від втоми, коли вона нарешті збирала торт шарами.

О п’ятій вечора Андрій повернувся додому і здивовано оглянув кухню, засіяну посудом
— Вау, ніби бомба вибухнула, — засміявся він. — Ти не перестаралася?

– Перестаралася, – тихо відповіла Марина, намазуючи останній корж кремом. — Андрюше, можеш хоча б посуд помити? А я поки що в душ збігаю.

— Ні, Маре, мені самому треба привести себе до ладу. Це ж мій день народження! А посуд потім не розвалиться.

Марина подивилася на чоловіка, який уже йшов у бік спальні, насвистуючи якусь мелодію. Потім глянула на гору брудного посуду. На годинник. Без двадцяти шістьох.

Вона швидко помила найнеобхідніше, накрила торт плівкою і побігла в душ. Часу на повноцінні збори не було – тільки змити піт і втому, швидко висушити волосся, накинути улюблену синю сукню і трохи підфарбувати губи.

О сьомій вечора пролунав дзвінок у двері.

Першими прийшли Діма з Оленою. Олена була бездоганна – ідеальне укладання, професійний макіяж, елегантне коктейльне плаття та туфлі на шпильках. Вона окинула Марину оцінюючим поглядом і посміхнулася.

— Марине, ти така… домашня сьогодні.

— Готувала весь день, — виправдалася Марина, беручи букет квітів.

— Зрозуміло, — сказала Лена. — А де ж можна повісити пальто?

За десять хвилин зібралися всі. Дружини однокурсників Андрія виглядали як із обкладинки журналу — кожна витратила явно не одну годину на підготовку до вечора. Марина відчувала себе попелюшкою, яка так і не дочекалася феї-хрещеною.

За столом розмова відразу пішла про роботу, машини, плани на відпустку. Чоловіки жваво обговорювали останні новини, дружини періодично вставляли репліки про шопінг та салони краси.

— Марине, а де серветки? — гукнув її Діма.

– Зараз принесу.

— І ще хліба, як можна, — додав Ігор.

— І гірчицю до м’яса, — підхопив третій гість, Сергію.

Марина металася між кухнею та столом, виконуючи нескінченні прохання. Якоїсь миті вона помітила, що Олена, незважаючи на свій бездоганний вигляд, тримає вилку як лопату, а Таня, дружина Ігоря, розмовляє з набитим ротом, розкидаючи крихти по столу.

Ірина, дружина Сергія, до кінця другої страви вже помітно сп’яніла і почала голосно сміятися з власних жартів, які нікому не здавались смішними.

– Марине, можеш прибрати тарілки? — попросив Андрій, коли основні страви з’їли. — І торт діставай, час!

Марина мовчки зібрала посуд і понесла на кухню. Руки тремтіли від втоми і якоїсь внутрішньої напруги. Вона дістала торт, поставила свічки, запалила їх.

– З днем народження тебе! — дружно заспівали гості, коли вона занесла торт до кімнати.

Андрій задув свічки під оплески. Марина почала різати торт, розкладаючи шматки по тарілках.

– О, наполеоне! – Захопився Діма. — Марине, ти чарівниця!

— Так, дуже смачно, — погодилася Олена, правда, тут же додала: — Я не стала б возитися з такою складною випічкою. Простіше купити в кондитерській.

— Домашнє все-таки краще, — заступився Ігор.

— Звичайно, краще, — погодився Сергій і подивився на Марину. — Тільки ти, Марине, щось не дуже вбрала для такого свята. Могла б і макіяж зробити як слід, для коханого постаратися.

Повисла тиша. Марина завмерла з ножем у руці. Андрій ніяково кашлянув.

— Та гаразд, Сергію, — почав він.

— Ні, не гаразд, — тихо, але виразно сказала Марина. Вона підвела очі і подивилася на Сергія, потім на решту гостей. — Своїх дружин спершу виховайте, а потім чужим вказуйте.

Запанувала мертва тиша. Олена почервоніла, Таня перестала жувати, Ірина здивовано заморгала п’яними очима.

— Марино, що ти… — почав Андрій.

Але Марина вже розв’язувала фартух. Вона зняла його і шпурнула на стіл, прямо на торт.

— Я більше не маю наміру перебувати в суспільстві цих неприємних людей, — сказала вона спокійно. — І тим більше прислуговувати їм.

Вона взяла сумочку і попрямувала до виходу.

— Марине, ти куди? — розгублено гукнув її Андрій.

— Прогуляюся, — відповіла вона, одягаючи плащ. – А ви розважайтеся далі. Посуд помиєте самі.

Двері грюкнули.

Надворі дощ посилився. Марина йшла мокрими доріжками парку, і з кожним кроком легшало дихати. Дивно — вона чекала, що шкодуватиме про свій спалах, соромитися, але натомість відчувала якесь звільнення.

У торговому центрі було тепло та багатолюдно. Марина бродила між вітринами, розглядала одяг, який ніколи не наважувалася купувати — надто яскравий, надто дорогий, надто «не для домогосподарки». У книгарні купила роман, який давно хотіла прочитати, але не було часу.

У кафе замовила капучино та тістечко і вперше за багато місяців їла не поспішаючи, не думаючи про те, що треба бігти готувати вечерю чи прати.

Додому вона повернулася о пів на одинадцяту. Квартира зустріла її тишею та розгромом. На столі валялися брудні тарілки, келихи, рештки торта з фартухом посередині. На підлозі — крихти та плями від вина.

Андрій сидів у кріслі перед телевізором, похмурий, як хмара.

— Ну, дякую, влаштувала сцену, — сказав він, не повертаючи голови. — Усі розійшлися за півгодини після твоєї вистави. Думаєш, мені було легко?

— А мені, гадаєш, було легко? — спокійно спитала Марина, знімаючи плащ.

— Ти господиня, твою справу гостей приймати!

– Моя справа? — Марина нарешті підвищила голос. – А твоє яке? Сидіти та командувати?

– Це мій день народження був!

– І що? Це дає тобі право перетворити мене на слугу?

Андрій схопився з місця:

— Та що сталося з тобою? Раніше такою не була!

— Раніше я мовчала, — сказала Марина. — А тепер вирішила, що вистачить.

— Усі дружини нормально ставляться до своїх обов’язків, а ти…

— А що я?

— Ти взагалі нахабніла! Гостей образила, мене зганьбила перед друзями!

Марина подивилася на чоловіка — червоного від обурення, що розмахує руками, щиро впевненого у своїй правоті. І раптом відчула, як у ній щось оглушливо клацнуло.

— Знаєш що, Андрію, — сказала вона тихо. – Збирай речі.

– Що?

— Збирай речі та їдь до мами. Проветри мозок. Подумай, хто кого образив і зганьбив.

— Ти що, виганяєш мене із власної квартири?

— Я прошу тебе піти і не повертатися, доки не зрозумієш, що накоїв.

Андрій стояв з відкритим ротом, явно не вірячи.

– Мариш, ти серйозно?

– Як ніколи.

Він спробував заперечити, але щось у її погляді змусило його замовкнути. Через півгодини він пішов із сумкою, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки.

Марина залишилася сама у розгромленій квартирі. Вона пройшла на кухню, поставила чайник і дістала куплену в книжковому романі. Посуд може зачекати до завтра. А може й до післязавтра.

Вперше за довгі роки вона читатиме перед сном, замість планувати завтрашній день. І це відчуття свободи коштувало будь-якого скандалу.

На телефон надійшло повідомлення від невідомого номера: Марина, це Олена. Вибач за Серьогу. Він справді переборщив. Ти вчинила правильно. Мені не вистачило б духу так відповісти.»

Марина посміхнулася та відклала телефон. Чайник закипів.