Моя мама живе в селі, вона вже давно немолода жінка – має вже 72 роки.

В тому ж селі живе мій старший брат Микола зі своєю сім’єю.

Так склалося в нашій родині, що вони з дружиною багато років доглядали нашу маму.

Як тільки я стала жити в місті, в квартирі свого чоловіка, ми з братом Миколою домовилися, що вони з дружиною доглядатимуть маму на старості років, адже живуть дуже близько біля неї.

Їм буде зручно, а мені їздити дуже далеко, тому це буде дорого, та й часто приїжджати не зможу, адже робота, діти, своє життя та турботи різні.

Микола погодився, вони з дружиною так і робили: добре доглядали маму, в усьому їй допомагали.

Я з сім’єю, звісно, теж приїжджала до своєї мами, як тільки була у мене така можливість, але рідше, бо не було такої нагоди.

Та, по можливості, завжди допомагали їй чим могли, садили та копали картоплю.

Згодом мама переписала хату на онуків, дітей мого брата, адже вони з сім’єю доглядали за нею.

Минали роки, все було добре, ми жили усі, раділи життю.

А потім, несподівано для всіх, Микола знайшов собі іншу, пішов з сім’ї і залишив свою дружину.

Мій брат поїхав до тієї пані в місто далеко від нас.

Відтоді мені його дружина щодня телефонує, просить, щоб я забрала свою маму до себе, адже вона чужа їй людина і доглядати вона її не збирається.

В хаті своїй нехай живе, але вона ходити до неї не буде, каже, щоб я шукала свого брата і він нехай з мамою і сидить.

Онуки, на яких оформлена хата, ще зовсім молоді.

Зрозуміло, що у них зовсім інші інтереси, доглядати за старенькою людиною вони не можуть, а зовиця не хоче сама цього робити теж, ображається на мого брата, свого чоловіка.

Я б не проти забрати маму до себе, в нас трикімнатна квартира, але мій чоловік проти.

Юрко говорить, що нехай доглядає той, кому залишиться хата і я розумію його.

Мені прикро, бо я зараз на якомусь роздоріжжі, не знаю, що робити.

Братові байдуже зовсім зараз до мами, він зараз влаштовує своє життя, йому не до мами, каже, щоб ми самі розбиралися з усім.

А я не знаю, як тут бути. Що робити мені?

КІНЕЦЬ.