Зараз я, можна сказати, стою на порозі великого рішення, яке змінить все, чого я так довго прагнула, але, здається, здійснення цього вибору буде ще більшим випробуванням для мене.

У руках у мене простий мобільний телефон, але те, що я зараз повинна зробити, здається набагато складнішим, ніж натискання кнопки на екрані.

Переді мною — пачка грошей, цілий капітал, що дістався мені від свекрухи, Марії Степанівни.

Її квартира — наша єдина спадщина від неї, яку я вирішила продати.

А тепер, ці гроші на столі — як холодні, чужі камінці, не здатні приносити радість, а лише додають мені хвилювання.

Я чимало часу думала, що зроблю правильний вибір для своїх доньок — Оксани і Марини, але чи правильний він зараз?

Я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації.

У мене дві доньки — Оксана і Марина.

Одна — моя радість, інша — моя гордість.

Але зараз вони стали для мене як дві половини одного серця, яке я не можу розділити.

Оксана, старша, живе недалеко від мене, у нашому місті.

Вона вийшла заміж за чудового хлопця, Сергія, але їм не пощастило.

Він працює на заводі, а вона — прибиральницею. У них троє дітей, і вони ледве зводять кінці з кінцями.

Кожного дня я чую її голос, повний втоми, але і любові до своїх дітей.

Я бачу, як вона бореться за своє щастя, як вона намагається дати дітям усе, чого вони потребують.

Я її завжди підтримувала, купувала одяг дітям, допомагала з продуктами.

Але я розуміла, що моя допомога — це крапля в морі, адже багато я їм допомогти не можу, а життя зараз дуже важке.

Марина, молодша, живе за кордоном, у Швейцарії.

Вона вийшла заміж за заможного чоловіка, має свій бізнес, подорожує світом.

Її життя — як картинка з глянцевого журналу.

Вона телефонує мені раз на тиждень, розповідає про свої успіхи, ділиться враженнями від подорожей.

Я завжди раділа за неї, але в моєму серці завжди була маленька крапля суму. Смутку від того, що вона так далеко.

— Мамо, — казала вона мені по телефону, — у нас усе добре.

Ми живемо в красивому будинку, у мене своя машина. Я хочу купити собі нову, але не вистачає трохи грошей.

Я завжди мовчала.

Я не хотіла їй говорити, що в Оксани немає грошей навіть на хліб. Я не хотіла її засмучувати.

Але зараз я не можу мовчати. Гроші лежать на столі, і я не знаю, що з ними робити.

Я знаю, що Оксана, моя бідна донька, живе в надії.

Вона думає, що ці гроші допоможуть їй змінити життя. І я хочу, щоб так було.

Я хочу, щоб її діти жили в достатку, щоб вона не знала бідності.

Але я знаю, що Марина, моя заможна донька, теж чекає на ці гроші.

Вона розраховує на них, щоб купити собі нове авто, продати свій автомомбіль, який вона має, каже, що він вже старий, докласти ці гроші з квартири і купити новий.

Я знаю, що якщо я віддам гроші лише Оксані, то вона, моя Марина, образиться.

Образиться, бо вважатиме, що я її не люблю, що вона мені не потрібна. І я не можу допустити цього.

Я не можу її образити. Я люблю обох своїх доньок однаково і, щиро кажучи, теж радію, що хоч в маринки добре склалося життя і вона живе щасливою.

Я вирішила поговорити з Оксаною. Я набрала її номер, і вона одразу відповіла.

— Мамо, привіт! Як ти? Все добре? — запитала вона, і в її голосі я почула втому.

— Привіт, донечко. Я хотіла з тобою поговорити.

— Мамо, що сталося?

— Я продала квартиру Марії Степанівни, — сказала я, і мій голос затремтів. — І я хотіла б, щоб ти взяла ці гроші. Я хочу, щоб ти купила собі житло, щоб твої діти мали свою кімнату, адже у вас квартира двокімнатна, вам тісно там з чоловіком та діточками, а так продасте свою і купите більшу.

У слухавці настала довга тиша. Потім я почула, як вона схлипує.

— Мамо, ти це серйозно? Ти не жартуєш?

— Ні, донечко. Я хочу, щоб ти була щасливою. Я хочу, щоб ти жила в достатку.

— Мамо, я не знаю, що сказати, я тобі так вдячна! Я тебе так люблю! — вона плакала, і її сльози були для мене як найцінніший скарб.

— Не дякуй, донечко. Це мій обов’язок.

Я поклала слухавку, і моє серце наповнилося радістю.

Я зробила правильний вибір. Я допомогла своїй дитині, яка потребувала цього найбільше.

Але потім я подумала про Марину.

Вона ж теж моя донька. Вона ж теж чекає на ці гроші. І я не можу її образити. Я вирішила зателефонувати їй.

— Мамо, привіт! — голос Марини був радісним. — Як ти? У мене все добре. Я сьогодні купила собі нову сумочку. Дуже гарну.

— Привіт, донечко. Я хотіла з тобою поговорити.

— Мамо, що сталося? Ти якась сумна.

— Я продала квартиру, — сказала я. — І я хотіла б, щоб ти взяла частину грошей.

У слухавці настала тиша. Потім Марина запитала:

— Мамо, а скільки ти хочеш мені дати?

— Я не знаю, донечко. Я думаю, що ми повинні поділити їх порівну.

— Порівну? — її голос став холодним. — Мамо, ти ж знаєш, що я розраховувала на більше. Я хочу купити собі нове авто, мені не вистачить половини, мені трішки більше потрібно, тут за кордоном ціни високі на все, сестрі в Україні простіше трішки.

— Я розумію, донечко. Але ж у тебе все є. А в Оксани.

— Мамо, не починай! — перебила вона мене. — У неї троє дітей, це її проблеми. Я працювала все своє життя, щоб мати все. А просто живе і скаржиться, вона має старатися заробляти більше, якщо їй не вистачає на життя.

Мене це вразило.

Вона говорила про свою сестру з таким холодом, ніби та була для неї чужою людиною.

— Маринко, це ж твоя рідна сестра. Вона живе в бідності. Їй потрібна допомога.

— Мамо, ти її завжди любила більше, ніж мене, — сказала вона, і її голос затремтів. — Ти їй завжди допомагала. А я завжди була сама, бо ти її завжди більше шкодувала.

Я не могла знайти слів. Я не знала, що відповісти.

Я завжди вважала, що любила їх обох, але зараз я розуміла, що Марина відчувала себе обділеною.

— Маринко, це неправда. Я любила вас обох.

— Неправда! — вигукнула вона. — Ти завжди була поруч з нею. А я була далеко.

Вона поклала телефон.

Я сиділа, тримаючи в руці телефон, і сльози текли по моїх щоках.

Я не знала, що робити. Я не знала, як вирішити цю проблему.

Я згадала свою свекруху. Вона завжди була мудрою жінкою. Вона завжди казала мені:

«Живи, як серце підказує».

Але моє серце зараз нічого мені не підказує.

Одна частина моє душі хвилюється за бідну Оксану, а інша — за Марину.

Одна частина хотіла віддати усі гроші Оксані, щоб вона нарешті жила щасливо. Інша — хотіла віддати гроші Марині, скільки їй зараз потрібно, а це трішки більше половини, щоб вона не образилася.

Я не знаю, як мені вчинити.

Я не знаю, як я можу бути чесною, щоб нікого не образити.

Я не хочу, щоб мої доньки посварилися. Я не хочу, щоб вони стали ворогами через мене і через гроші ці.

Я дивлюся на пачку грошей, і мені стає сумно, хоча я мала б радіти.

Я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені вчинити справедливо.

Я хочу запитати у вас, люди, як мені правильно вчинити? Що мені робити?

Чи віддати ці гроші Оксані, бо вона бідна, і її діти потребують допомоги? Чи все-таки поділити гроші порівну, щоб не образити Марину, яка теж моя донька?

Чи, можливо, є інший вихід?

Я довго сиділа в тиші, слухаючи свої думки.

Що зробити? Як не образити обох?

Я дивлюсь на пачку грошей, і вони здаються такими важкими, як каміння. Я хочу допомогти своїм донькам. Я хочу, щоб вони були щасливі.

Я хочу запитати вас, дорогі читачі, як би ви вчинили в такій ситуації? Як знайти баланс між любов’ю і справедливістю, щоб не втратити важливе і не образити тих, хто дорогий твоєму серцю?