Свого батька я не бачив більше 20 років, але ви знаєте, коли мені зателефонувала зведена сестра, про яку я ніколи й не чув, і сказала, що батька не стало і чи хочу я приїхати з ним попрощатися, перша думка була: а для чого? Але ви знаєте, я нічого не сказав мамі і поїхав. Я навіть припустити не міг, що тато жив в таких гарних умовах.

В нього будинок на два поверхи, а в будинку все зроблено його руками. Що тато вмів те вмів, він був майстром на всі руки. Але те, що він покинув мене з мамою напризволяще я йому ніколи не пробачу.

Я стояв перед високими кованими воротами, за якими розкинувся просторий двоповерховий будинок, і не міг повірити, що це місце, де жив мій батько. Той самий чоловік, якого я не бачив більше двадцяти років, який залишив мене і маму напризволяще, який жодного разу не поцікавився, як ми живемо. А жили ми погано. Дуже погано.

Мама працювала на двох роботах, щоб ми не залишилися голодними. Я з дитинства звик, що наші сусіди та знайомі передають нам ношені речі, що мама щоразу рахує копійки перед походом у магазин. А ще я звик до тиші в нашому домі – ніхто ніколи не питав, як у мене справи, бо мама була надто втомлена. А головне – я не мав батька.

Я не казав мамі, що їду на похорон. Вона й не питала. Мені здавалося, що їй було байдуже – чи, може, вона давно поставила хрест на тому, кого колись кохала. А я… Я теж думав, що мені байдуже. Але тепер, стоячи перед цим розкішним будинком, я відчував лише образу.

Я зайшов усередину. Вітальня була велика, світла, з дорогими меблями. На стінах – картини, на полицях – книги. Я дивився на це все і думав: а що ж було у мене? Маленька кімната в старій маминій квартирі, яка давно потребує ремонту.

– О, ти все ж приїхав, – почулася за спиною жіноча голос.

Я обернувся. Переді мною стояла невисока жінка з темним волоссям і уважними очима.

– Я Віра, твоя сестра.

Я мовчки кивнув.

– Дякую, що приїхав, – продовжила вона. – Ти, мабуть, здивований.

– Можна й так сказати, – зітхнув я.

– Тато часто згадував про тебе.

Я скептично підняв брови.

– Так, – кивнула Віра. – Він шкодував, що між вами все так вийшло. Але… Але він вважав, що твоя мама не захотіла з ним спілкуватися.

Я стиснув руки. Отже, він вирішив, що це мама винна? А він сам? Невже він не міг хоча б раз спробувати знайти мене?

– Тут усе його руками зроблено, – Віра провела рукою по дерев’яних поручнях сходів. – Він був майстром на всі руки.

– Та знаю я, що він був майстром, – гірко сказав я. – Шкода, що майструвати йому хотілося тільки для вас.

Віра зітхнула.

– Ти ж розумієш… Я не винна.

– Знаю.

Але все одно було образливо. Віра мала все: і батька, і цей будинок, і, напевно, щасливе дитинство. А я мав лише маму і злидні.

– Ти ж розумієш, що будинок належить мені, – обережно сказала Віра.

Я засміявся.

– А я? Я, виходить, ніхто?

– Ну… Юридично…

Я відчув, як усередині закипає злість.

– Юридично! – гаркнув я. – А морально? Морально я теж ніхто?

Віра стиснула губи.

– Слухай, я не хочу сваритися.

– А я не хочу почуватися зайвим, – відрубав я. – Виходить, що я нічого не маю? Нічого! Мені за сорок, у мене немає сім’ї, я досі живу з мамою! І навіть після відходу батька мені не залишилося нічого!

Я бачив, що Вірі незручно. Вона відвела погляд.

– Я можу допомогти…

– Чим?

– Не знаю. Гроші тобі не потрібні?

Я стиснув зуби.

– А тобі не здається, що справедливо було б, якби мені теж щось дісталося від батька?

Віра мовчала.

Я розвернувся і вийшов.

Я досі не знаю, чи правильно я зробив, що поїхав сюди. Я не знаю, чи маю я право щось вимагати. Але хіба це справедливо? Чому одні діти отримують усе, а інші – нічого? Якби тато не покинув нас, яким було б моє життя?

Як ви думаєте, я повинен був щось отримати? Чи мені просто потрібно змиритися?

Джерело