– Антоне, сумки візьми! Чого в передпокої темрява, навіщо світло вимкнув? – голосно крикнула Світлана, увійшовши у квартиру.

– Тихо. Не кричи ти… Хлопця розбудиш, він тільки заткнувся! – роздратовано прошипів Антон, що вискочив у коридор.

Світлана не відразу зрозуміла зміст сказаного. Дівчина поставила пакети з продуктами на підлогу, і пильно подивилася на чоловіка.

– Який хлопчик? Що ти знову вигадуєш? Знову хильнув?

– З вами дідько не хильнеш! – знову злісно прошепотів Антон.

– Слухай, годі шепотіти! Ти можеш до пуття сказати, що трапилося? – з роздратуванням спитала дівчина.

– Сеструха твоя приходила! Таке тут зробила! – знову загадкою промовив Антон.

– Катька?! – Перепитала Світлана.

– Катька, Катька… Іншої сестри, сподіваюся, у тебе немає! – відповів Антон.

…Світлана та Катя – рідні сестри. З’явилися на світ у щасливій сім’ї, тільки за характером були дуже різні. Старша Світлана – старанна і відповідальна дівчинка.

Вона з першого класу добре вчилася, відвідувала гуртки, та ще й мамі по дому допомагати встигала. Молодша Катя – повна протилежність. З початкових класів у школі мала великі проблеми.

Навчалася дівчинка погано, з вчителями була зухвала, за що регулярно отримувала одне зауваження за іншим.

Батьки намагалися навчити доньку, але всі вмовляння та моралі давали лише тимчасовий ефект. А потім Катя бралася за старе, і все починалося спочатку.

Коли Світлані виповнилося вісімнадцять років, а Каті чотирнадцять, трапилося нещастя – батьки дівчаток не вижили в дорожній пригоді. Обом сестрам на той час довелося нелегко.

Органи опіки запропонували відправити Катю на чотири роки в дитячий будинок, навіть названу сім’ю незабаром обіцяли.

Але Світлана твердо вирішила сестру в жодному разі не віддавати. Вона відклала підготовку до вступу в університет, та взялася за пошуки роботи.

– Нічого. Можна й потім освіту здобути, не пожежа ж… Встигну ще! Зараз мені найголовніше – Катьку довчити, виховати з неї людину, і не зрадити пам’ять батьків, – міркувала Світлана з подружкою.

– Ой, Свєта, покаже тобі ще твоя сестриця! Адже вона така… Безглузда. Можливо, правда відправити її до дитячого будинку, а тобі своє життя влаштовувати?

– Зрештою, ти їй не мати. А те, що з вашими батьками так вийшло, на те Божа воля, – відповіла подружка.

– Ні! Катька, звичайно, дівчинка не проста, і сваримося ми з нею часто, але в дитячий будинок я її нізащо не віддам! Що там за життя, та й батьки цього ніколи б не схвалили! – твердо стояла на своєму Світлана.

Так і почали сестри жити удвох. Спочатку, після похорону батьків, Катя ходила, як прибита, а потім ніби з ланцюга зірвалася.

– Катя, мені класна вчора знову дзвонила! Ти чому до школи не ходиш, чому ти мені весь час брешеш? – вкотре питала Свєта, дивлячись на молодшу сестру.

– Не вказуй мені тут! Ти мені взагалі ніхто! Я ось дев’ятий клас закінчу, і в коледж вступати поїду! І сюди не повернуся! Продамо квартиру, гроші навпіл поділимо! – не по-дитячому заявляла п’ятнадцятирічна Катя.

Спочатку Світлана думала, що сестричка перебіситься. Але найгірші побоювання дівчини підтвердились.

Звісно, ​​одразу на продаж квартири Світлана не погодилася. Але коли Каті виповнилося вісімнадцять, вона зажадала свою частку.

Втомившись від постійних скандалів, Світлана зробила так, як просила сестра – продала батьківську трикімнатну квартиру. Гроші сестри поділили навпіл.

Свєта на свою частку купила однокімнатну квартиру, а Катя просто зникла. Вона заявила, що поїде в інше місто, і почне там зовсім нове життя.

Спочатку Свєта дуже переймалася через все, що відбувається. Але потім взяла себе в руки, та вступила в університет.

У ресторані, де вона раніше працювала офіціанткою, їй запропонували посаду адміністратора. Потім Світлана познайомилася з Антоном, і вони почали жити цивільним шлюбом.

Поступово все, що сталося з Катею, стало забуватися. Звичайно, Світлана іноді згадувала сестру, особливо, коли бувала у батьків на цвинтарі. Але решту часу про Катю вона навіть не думала, і тут раптом таке…

На кухні Антон розповів Світлані, що коли вдень повертався додому, біля дверей квартири вже стояла якась дівчина з маленькою дитиною на руках.

– Представилася Катериною, твоєю сестрою. Сказала, що через спільних знайомих дізналася, де тепер ти живеш і прийшла, мовляв, у гості. Ну, я й пустив її почекати, поки ти з роботи повернешся.

– Вона посиділа хвилин двадцять, а потім сказала, що їй треба в аптеку за памперсами синові збігати, і досі не повернулася!

– А чого ж ти мені одразу не зателефонував, коли вона прийшла? – Накинулася Світлана на чоловіка.

– Та я дзвонив тобі, а ти, як завжди, не відповідаєш! Вічно на своїй роботі зайнята! – Антон не упустив можливості дорікнути дружині в тому, що вона надто багато часу, на його думку, приділяє виконанню своїх професійних обов’язків.

– Ой, правда … – Світлана перевірила пропущені на телефоні.

– Що тепер робитимемо? Потрібно в поліцію йти, та розповідати все, як є. – Запропонував Антон.

– Не знаю. Треба подумати. Я піду хлопчика перевірю.

Разом із дитиною Катя залишила невелику сумку. Там, серед дитячих речей, вона знайшла невеликий клаптик паперу, на якому рукою сестри було написано:

“Світлано, привіт! Півтора року тому у мене з’явився син, та його батько покинув нас. Одна я виховати дитину не зможу.

Ти колись врятувала мене від дитячого будинку, допоможи моєму синові. Його звуть Вадик. Я знаю, що ти його не кинеш. Вибач мені за все, і прощавай. Катя”.

Прочитавши ці рядки, Світлана розплакалася.

– Чого ж ти мене не дочекалася, Катька?! Ех, безглузда, – тихо сказала сама собі, й підійшла до хлопчика, що солодко спав.

Світлана погладила племінника по голові, й знову пішла на кухню.

– Уявляєш, Катька записку залишила. Його Вадиком звуть. Ну, в сенсі Вадим.

– Світлано, мені абсолютно байдуже, як його звуть! Розумниця, звісно, ​​твоя сестра. Треба завтра тобі чи мені з роботи відпрошуватись, щоб його в поліцію відвезти. Або може викликати їх сюди, щоб приїхали, і забирали його.

– Не знаю. Давай зранку вирішимо. Ранок вечора мудріший, а зараз пішли спати, – запропонувала Світлана.

Тільки спати цієї ночі не вийшло. Малюк плакав, кликав маму. Світлана всю ніч просиділа з ним.

– Світлано, буди його, і збирай, я зараз його в поліцію закину! – запропонував зранку роздратований Антон.

– Слухай, я вже з роботи відпросилась. Давай я сама.

– Ну, як знаєш…

Антон поїхав на роботу, а Світлана залишилася з малюком. Вона приготувала маленькому Вадику на сніданок кашу, викупала його. Він вже не плакав, як уночі, але відчувалося, що був дуже наляканий.

До вечора Світлана чекала повернення Антона. Вона займалася з малюком цілий день: купала, гуляла, годувала, навіть іграшку купила у магазині. Зрозуміло, ні про яку поліцію не могло бути й мови.

– Світлано, я не зрозумів, ти чого його не відвезла? – спитала Антон одразу, як прийшов додому.

– Антоне, ну куди я його… Він такий маленький. І потім, він же мій племінник.

– І що? Ми на нього прав все одно не маємо! Ти проблем хочеш?

– Антон, ну залишімо його ще на кілька днів, а потім я щось вигадаю.

Антон погодився на її вмовляння. Вадим залишився у квартирі ще на два тижні. На роботі Свєта взяла відпустку власним коштом.

– Світлано, його треба відвезти в поліцію. Якщо тобі тяжко, давай, це зроблю я! – вкотре запропонував Антон.

– Антон, усиновімо його? – Запропонувала Світла несміливо.

– Що? Свєта, ти знущаєшся з мене?! Та мене цей малий дістав уже! Він розгромив усю квартиру, ти щоночі біля нього сидиш! Ти ще не забула, що ти моя дружина? І взагалі, я не збираюся годувати чужий рот!

– Антоне, він, може, тобі чужий, а мені рідний! От якби це був твій племінник, як би ти вчинив?

– Такого навіть уявити не можу! Слава Богу, у мене немає таких родичів безсоромних! І взагалі, ще не доведено, що він твій! Де ця божевільна взагалі взяла цю дитину?

– Вадик – син Катерини, і мій племінник. Він на мого батька, та свого дідуся дуже схожий!

Розмова не вийшла. Антон поїхав на роботу, а Світлана пішла гуляти з Вадиком. Дівчина не знаходила собі місця. Вона весь час думала про те, як їй вчинити. Світлана йшла у своїх думках, коли її гукнув незнайомий чоловічий голос.

– Дівчино, Світлана здається… Зачекайте!

Світлана обернулася і побачила, як її наздоганяє молодий чоловік.

– Добридень!

– І вам не хворіти, а ви хто?

– Я – батько Вадима. Я хочу його забрати.

– Ще чого! І взагалі, чому я мушу вам вірити?

– Ось – подивіться у телефоні фотографії, мої, Каті та новонародженого Вадика. Ось його свідоцтво про народження.

– Ви ж покинули й сина, і Катю…

– Та нікого я не кидав! Ми познайомилися з Катею, я її щиро покохав. Потім вона сказала, що при надії. Хотіла позбавитися дитини, але я відмовив її.

– Тільки от сім’ї все одно не вийшло. Катька втекла. А потім я дізнався, що мій син у вас. Я у сусідньому місті живу. Мене, до речі, Кирило звуть.

Світлані нічого не залишалося, як віддати малюка законному батькові. Але вона взяла адресу, та номер телефону Кирила. Вони домовилися, що Світлана зможе відвідувати племінника, коли захоче.

– Світлано! Якщо чесно, я не вірив, що ти цього приблудного в поліцію здаси! – Заявив Антон з порога.

– А я його й не здавала, – тихо відповіла Світлана.

– І де він?

– За ним батько прийшов. Пристойний, до речі, чоловік.

– Ну, взагалі пощастило! Де ж його раніше носило. Ти з нього грошей не спитала? Ти два тижні на шмаркача витратила, не працювала. А у нас кредити…

Світлана мовчки пішла в кімнату.

– Як же добре, що ми знову вдвох! Ніхто не репетує і не канючить! – сказав Антон зранку.

– А якби у нас свої діти були, ти як би до них ставився? Вони б тобі також жити заважали?

– Які діти? Ти у своєму розумі?! Давай на працю збиратися.

Світлана не пішла на роботу. Вона зателефонувала Кирилу, і спитала дозволу приїхати. За кілька годин дівчина вже була в гостях у Кирила та племінника.

…Світлана і Кирило сподобалися один одному. Дівчина пішла від чоловіка, і за кілька місяців вийшла заміж за Кирила.

Вони разом виховують сина, і чекають на появу доньки. Катя у житті сестри більше не з’являлася. Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло.

Пишіть в коментарях, що думаєте про горе – матір? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.