Світлана знала про все – про Олену, про наші вечори, які я називав “нарадами”, про той светр, який залишився в неї на стільці. Я думав, що контролюю ситуацію, але насправді все котилося під три чорти.

Тепер я сам. У квартирі, яку зняв через OLX, без сім’ї, без свят і з новим навиком – мовчати. А тоді я пішов з дому, бо повірив, що мені бракує драйву, новизни, емоцій.

Бо молодша жінка – це ж весело, еге ж? Аж поки не зрозумів, що мені просто бракує Світлани. І родинного борщу. І того, як вона свариться зі свекрухою за “неправильно нарізану квашену капусту”.

Це трапилось минулого грудня. Все було наче з кіно: сніг, гірлянди на балконах, запах мандаринів, я – успішний менеджер, і Світлана, моя дружина, з якою ми прожили 14 років. Ми тоді вже майже не говорили. Максимум – по ділу: хто забере малого з тренування, де ключі, і чи заплатив я за газ.

Я казав собі, що ми просто втомились. Що так буває з усіма. Але замість сісти й розібратись, я зробив, як герой тупої мелодрами – познайомився з Оленою.

Молода. Весела. Не обтяжена дітьми, боргами, реальністю. Вона слухала мене, сміялась з моїх жартів, надсилала голосові зі словами “ти найкращий”. Порівняно зі Світланою, яка зустрічала мене словами “взув би капці, у квартирі брудно”, Олена здавалася ковтком свіжого повітря.

Так я і втягнувся. Не одразу, звісно. Але швидко.

– Давно ти з нею ділиш ліжко? – якось тихо запитала Світлана, коли я вчергове сказав, що «буду пізніше, бо затримуюсь».

Я мовчав. У таких випадках краще мовчати, ніж починати брехати. Вона просто розвернулась і вийшла. Ні сліз, ні криків. І знаєш, це було ще гірше, ніж якби влаштувала сцену.

Наступного дня я зібрав речі й поїхав. Вважав себе чесним. Молодець, Остапе, – подумав я. – Ти зробив вибір.

І тільки потім дійшло – зробити вибір і жити з його наслідками – зовсім різні речі.

Олена не була поганою. Просто ми з нею не підходили одне одному. У неї були свої плани, свої друзі, своє життя, в яке я вписувався лише частково – тоді, коли їй було зручно.

– Ти такий серйозний останнім часом, – казала вона. – Як дід.

– Я 42-річний батько двох дітей. Я й є дід у твоєму світі, – відповідав я.

Вона сміялась. А мені хотілося тиші. Хотілося недільного чаю на кухні, коли всі ще сплять. Хотілося Свєти, яка вічно бурчить, що я забув купити сіль, але потім все одно кладе руку мені на спину, коли ми засинаємо.

Я думав, що мені потрібен адреналін. А виявилось – затишок.

Я спробував повернутись. Постукав у двері, з квітами, з вибаченнями. Син відкрив.

– Мама не хоче з тобою говорити.

– Можна, я просто побачу її?

– Вона сказала – ні.

І я залишив квіти на килимку. Не знаю, чи вона їх підібрала, чи викинула, чи пройшла повз, як повз минуле, яке боліло, але вже не гріло.

Сьогодні я живу сам. Не скаржуся. Але щороку на Святвечір я дістаю з шафи старе фото. Ми там усі разом: я, Світлана, син і донька. Я тримаю її за талію, вона усміхається. Я тоді ще не знав, що щастя – це момент, а не марафон за новизною.

Я не пишу це, щоб когось навчити. Може, просто хочу сказати вголос, що я наробив дурниць. Що часто ми зраджуємо не людину, а себе. І що втратити любов – це не коли тебе кидають. А коли ти сам її викидаєш, як старий светр, а потім мерзнеш, шукаючи, чим зігрітись.

Скажіть, чи був у вас момент, коли ви теж шукали щось нове – і зрозуміли, що втратили найцінніше?

Джерело