Він вже звик заглядати до них у вікно, бо жили вони на першому поверсі. Спочатку хотілося вище, потім звикли. Найбільше тішилася бабуся – не треба довго підніматися. По суботах Ганна Михайлівна, бабуся Світлани, пекла пироги, млинці, або щось інше, але завжди ароматне, смачне.

Запах випічки виривався у відкрите на кухні вікно, манячи хлопчаків, що грають у футбол. Вітя підходив до вікна, тільки не до того, що на кухні, а заходив з іншого боку будинку, підставляв ящик, що валявся в бур’яні, і, вставши на нього, заглядав до Світлани. Вона як знала, що скоро він з’явиться, і бігла, почувши, як він постукав у вікно.

– Я зараз пиріжки принесу, бабуся напекла, – її рожевий бантик, що перехопив світле волосся у хвостик, розв’язався, і тріпався від її кроків.

– Смачно, – Вітя жував з апетитом, заглядаючи в кімнату. – Математику зробила? – питав він.

– Ага, вже зробила.

– Даси списати?

Світлана охоче подавала зошит. – Завтра вранці не забудь захопити, перед уроками заберу.

Навчався Вітя непогано, але, як багато хлопчаків, був з лінню, хоч і здібний. Він був розумний, але біганина у дворі забирала час на уроки. В час їхньої молодості ще не було навали мобільних телефонів, діти могли до ночі бігати, не бажаючи повертатися додому.

У восьмому класі Вітя вперше ніс портфель Світлани, розмахуючи ним і розповідаючи про новий фільм. А в дев’ятому класі тендітна, кароока Соня, за негласним рішенням хлопчаків, стала найкрасивішою дівчинкою в школі. І Вітя «закохався». Він не зводив з неї очей, крутився поруч, йшов за нею до самого дому. Світлана думала, все це пройде. І тепер вона його проводжала, чи чекала біля вікна, коли постукає у віконце і скаже: – Світлано, дай списати.

Соня вміла тримати на відстані, але прив’язувала до себе міцно. Вітя метався між Сонею, яка то благоволила до нього, то відкидала його, і Світланою, яка чекає на нього завжди.

Він, як і раніше, заглядав до неї у вікно, а вона ставила на підвіконня чашку з чаєм, від якого піднімався пар, прихоплювала печиво, якщо не було пиріжків.

– Чула, наші пограли, – повідомляв він, маючи на увазі футбол. Світлана, звичайно, чула, бо була в курсі всього, що цікавило Вітю. Вона дивилася футбол, читала спортивні новини, дивилася фільми, від яких їй було нудно. Зате завжди могла підтримати розмову з Вітьою, запитай він її про фільм.

Вона підтримувала його як товариш, завжди і в усьому. І Вітя ставився до неї, швидше, як до друга, який виручить, вислухає, зрозуміє. А ось Соня … Сонею він захоплювався, думав про неї, мріяв, навіть скаржився Світлані, що Андрій пішов проводжати Соню.

Після школи всі троє вступили до різних ВНЗ. Вітя тепер не приходив до Світлани списувати, він невідступно ходив за Сонею. А до Світлани зрідка заглядав по старій пам’яті. Вони навіть іноді ходили в кіно, і Вітя говорив всю дорогу безмовно, бо треба було виговоритися,

– Вітя, у мене день народження в суботу. Я тебе запрошую. Прийдеш? – Вона дивилася на нього своїми сірими закоханими очима.

Він замислився. – В суботу? Ну так, взагалі можна. Добре, прийду. А хто ще буде?

– Батьки, бабуся, Віра з Вадимом, Оля, – ну ти їх знаєш, всі наші.

– Ну, все, тоді, забіжу.

У суботу Вітя не прийшов. Він з’явився за тиждень, засмучений, пригнічений. – Вітя, що сталося? Ти дуже сумний.

Він скаржився, що Соня поїхала на практику і навіть не сказала йому про від’їзд. Світлана заспокоювала (хоча чого їй це коштувало). – Я чекала на тебе в суботу, – сказала вона.

– А що у суботу?

– У мене був день народження…

– А-ааа, – він важко видихнув, – Світлано, я забув, ну ти ж не ображаєшся …

– Ні, звісно, ​​буває.

Він підійшов до вікна. – А пам’ятаєш, як улітку ти мене пиріжками годувала? Тут під вікном ящик стояв, я на нього вставав, а на підвіконні, як на столі, вже чай із варенням.

Світлана посміхалася, душу грів цей спогад, і взагалі, було приємно, що Вітя пам’ятає. Вони знову безтурботно балакали, згадуючи свою дворову компанію, однокласників, як одного разу прогуляли уроки, а класна їхня «помітила» у парку на лавці та відправила на урок історії.

На п’ятому курсі Вітя літав від щастя: Соня погодилася вийти за нього заміж. Він приніс цю звістку Світлані. А вона трималася, стримуючи сльози. Слухала його, як і раніше, залишаючись просто другом, якому можна довіритися.

Вона місяць плакала в подушку, лаючи себе, що за стільки років не освідчилася йому в коханні.

Потім він прийшов до неї. Бабуся та батьки були в гостях. У квартирі стало незвично тихо, Світлана, закутавшись у старий плед, дивилася телевізор. Спочатку не повірила, що за дверима пролунав голос Віті.

Відкрила, побачивши його пригніченого, з погаслим поглядом, плечем упертого в стіну. – Що з тобою? – Вона захвилювалася.

Він увійшов. Сіли у неї в кімнаті. Здавалося, він зараз заплаче. – Вітя, ну що з тобою? Скажи будь ласка.

– Вона… вона… не буде весілля… вона сказала, що іншого кохає. – Ніколи Світлана не бачила його таким спустошеним.

Наблизилася до нього, руки лягли на його плечі: – Вітя, ти заспокойся, тобі треба заспокоїтися … може ще все утвориться.

– Нічого вже не вийде, нічого, вона сама сказала і заяву забрала… ти розумієш, це все, – в очах блиснули сльози. Він опустив голову їй на коліна, сповз із дивана, уткнувся в поділ Світиної сукні. – Це неможливо, Світко, налагодиться …

– Вітя, миленький, ну, будь ласка, заспокойся, давай я тобі чай з заварю … пам’ятаєш, як ми з тобою чай на підвіконні пили.

– Пам’ятаю, Світлано, пам’ятаю, ти одна мене розумієш, ти гарна, – він почав цілувати її, спочатку невпевнено, потім все частіше, наче хотів виплеснути через поцілунки всі свої переживання. Підвівся, обхопив її за талію, і, покриваючи поцілунками її обличчя, шию, щось шепотів.

– Вітя, перестань, чого ти …

– Світлано … Світлано …

– Вітя, я люблю тебе! І завжди любила, з шостого класу люблю, любий ти мій…

Він пішов вже за північ, ховав винувато очі, намагаючись не дивитись на Світлану. – Ну, бувай, я прийду…

– Я чекатиму, – вона дивилася слідом, поки не закрилися під’їзні двері.

Вітя не прийшов, ніби й не було того вечора. Їй і самій здавалося, що той вечір просто наснився. Незабаром Вітя захистив диплом та поїхав у Київ.

__________________

Треба щось робити! – обурено шепотів батько. – Можна сходити до його батьків, зрештою.

– Ти розумієш, що вона не хоче! Розумієш, що вона переживає, а зараз їй хвилюватися не можна, – відповіла мати. – Тим більше, що цей Віктор знає про її вагітність, вона сказала йому. А він повівся як сторонній… може, й поїхав навмисно…

– Ні, ну пустити справу на самоплив… це просто обурливо, – не вгамовувався батько.

Бабуся намагалася відволікти себе в’язанням, і час від часу скидалася на сльозу. Прикро було за внучку: розумну, добру дівчинку.

Після народження доньки Світлана знайшла робочий телефон Віктора (випросила у його однокурсника) і зателефонувала, сказавши лише одну фразу: – Вітя, у нас з тобою народилася донька. Назвала Оленкою.

Він щось пробелькотів безладне, можна було почути тільки одне: – Вітаю.

Коли доньці Оленці виповнилося півтора роки, батьки оголосили, що нарешті виплатили за нову квартиру та переїжджають туди разом із бабусею. Квартира була такою ж двокімнатною, тільки в сусідньому районі. – Ми приїжджатимемо, всі по черзі, і допомагатимемо тобі, – пообіцяла мама.

– Світлана розплакалася.

– Ну, ось ще, з якого приводу сльози? Я щодня приходитиму, допомагатиму з Оленкою, будемо до себе її забирати, ти ж підробіток додому береш…

– Просто я звикла, коли всі разом, – зізналася Світлана.

– Дочко, час іде, тобі треба життя своє влаштовувати, будеш одна жити, простіше буде життя влаштувати, – заспокоювала мама.

Останнім часом Світлана часто чула від батьків, від бабусі, від подруг, що треба влаштовувати життя, що молода ще… і що з дітьми теж заміж виходять.

За тиждень двокімнатна квартира була у повному розпорядженні Світлани. Маленька Олена, сміючись, перебирала ніжками, намагаючись ходити. І в неї виходило, хоч і приземлялося на м’яку точку, потім піднімалася і тягла рученята до мами. Світлана підхоплювала її, обіймала і сміялася разом з нею.

__________________

Він прийшов раптово. Він і раніше з’являвся зненацька. Як того разу, коли відмінилося його весілля з Сонею.

Вона думала, що прийшов батько, обіцяв якраз заїхати, але на порозі стояв Віктор із величезною іграшковою машиною – червоною.

– Привіт! Ти одна? Не завадив? Увійти можна?

Він змужнів, здавалося, схуд, риси обличчя загострилися.

– Проходь.

– Ось, – він поставив машину на підлогу.

Почувся плач дитини, Світлана повернулася в кімнату, підхопила на руки Оленку: – У мене донька, – сказала вона, показавши на машину.

– Пробач…

– Забери машину, подаруєш кому-небудь, – сказала Світлана.

Він зняв куртку, пройшов на кухню. – Майже так само, нічого не змінилося. Може, хоч чаєм пригостиш?

Вона увімкнула чайник, не відпускаючи доньку. Віктор почував себе невпевнено, не міг намацати нитки розмови.

Він дивився на неї: світловолосу, з розпущеним волоссям, у довгій, майже до щиколоток, сукню, що тримала на руках дочку. – Ти просто як мадонна, – пробурмотів він, задивившись на неї.

Світлана промовчала.

– Пам’ятається, бабуся в тебе такі пиріжки смачні пекла. А пам’ятаєш, як ми на підвіконні чай пили з тобою? Це там у тебе в кімнаті. А ще пам’ятаєш, бабуся твоя поливала квіти і рештки води хлюпнула на вулицю, а я якраз під вікном стояв, вона мене не бачила, – Віктор спробував усміхнутися. – А пам’ятаєш, Світлано…

– Не пам’ятаю, – зупинила його запитання Світлана. Відповідь була невимушеною, навіть байдужою. Віктор осікся, замовк. І її слова були зовсім не відповіддю на його плутанину, коли він вирішив, що у Світлани син, а не дочка, відповідь її була щирою. Вона й справді вже почала забувати подробиці їхніх зустрічей. Тепер вона мала доньку, якій присвячувала весь час, раділа, милувалася нею, дивувалася першим словам, намагалася запам’ятати, що вона говорить, дивилася, як вона засинає, як прокидається, як грає…

– Ну, ти пий чай, бо мені кашу треба доньці варити.

Вперше Віктор відчув, що в цьому будинку на нього не чекають. Він підвівся, накинув куртку. – Гаразд, іншого разу. Піду я, бо тобі ніколи. – Він потоптався ще кілька секунд, очікуючи, що Світлана зупинить його, але так і не дочекався.

Зачинивши за Віктором двері, вона тихо промовила: – Іншого разу не буде, чай тут більше не подають. І каву теж.

Повернулась до доньки, взяла її на руки, поцілувала та пішла варити кашу.

КІНЕЦЬ.