-Ні! Так не буває! Просто не буває! Це не моє життя. Це кіно якесь! – Світлана сиділа за столом перед чашкою чаю і намагалася осмислити весь свій сьогоднішній день.

А почався він то не дуже радісно. По-перше, Андрій трохи заслаб і Світлана хотіла залишити його вдома з чоловіком, але чоловік був проти.

-Я взагалі то працювати буду. За ним у мене не буде часу дивитися, – сказав він.

Світлана зітхнула і відвела сина в садок, хоча він і вередував, але на роботі у неї теж було купа справ.

І вона побігла на роботу.

Усю першу половину дня вона займалася звітами, договорами, документами. Вона навіть не мала часу сходити на обід. А потім…

Потім задзвонив телефон.

-Світлана Василівна? Це з дитсадка. Андрій заслаб. Приходьте і забирайте його.

-Ну от… Я так і знала! – подумала Світлана. – Треба було пару днів вдома потримати і може не було б нічого.

Світлана почала дзвонити чоловікові, але його телефон був недоступний.
-Світлано, де звіт? Я чекаю на нього з ранку! – підійшла до неї начальниця.

-Все, все, надсилаю!

-Світлана, ти дуже повільна! Дуже!

Що їй залишалося робити? Тільки вибачливо усміхатися.

Світлана вислала договір і знову набрала номер чоловіка і знову він був недоступний.

-Світлано! А де договір, який я просила узгодити?

-Так, так. Все готово. Зараз занесу.

Світлана знову набрала чоловіка і знову він був поза зоною. Вона почала нервувати:

-Та де ж він? Може на роботу вирішив заїхати?

Світлана взяла договір і віддала його своїй начальниці.

Вона бачила, що вона знову незадоволена.

Нарешті невідкладні справи було зроблено і Світлана зателефонувала мамі:

-Мамо, ти не могла б забрати Андрійка? А… У тебе сьогодні зміна. А тато? Працює, так…

-Ну і що мені робити? – думала вона.
-Світлано! Зайди!

І знову її начальниці щось треба було.

Вона стояла в її кабінеті і слухала, як її відчитують як якесь дівчисько. І хто? Невідомо хто. Якась родичка директора, яка уявила себе великим керівником.

-Та ну його все це…, – подумала Світлана.

-Марино Володимирівно, – зупинила вона начальницю. – У мене син заслаб і мені потрібно терміново піти.

Марина Володимирівна здивовано глянула на Світлану.

-Так ти минулого місяця брала відгул… І позаминулого… Ні, мені такий працівник не потрібен. Хочеш піти – пиши заяву за власним бажанням.

Тепер настав час дивуватися Світлані:

-Але ж я виконую всю роботу. І навіть коли я беру відгул, то працюю. І залишаюся завжди після роботи, якщо треба доробити щось терміново. Але зараз мені потрібно! Це ж дитина!

-Мене це не стосується. Підеш – отримаєш офіційний прогул і я зроблю так, щоб тебе звільнили.

-Але Марина Володимирівна…

-Або пишеш зараз заяву і я звільняю тебе одним днем або платитиму тобі без жодних надбавок, а ще, як я і сказала, прогул.

-Це все, – подумала Світлана.

Вона сіла за стіл і написала заяву, потім вийшла з кабінету, зібрала свої речі і помчала в садок за сином.

Дорогою Світлана встигла загубити ремінець від сумки, спіткнутися кілька разів і дивом не опинитися в грязюці.

Так що в садку вона з’явилася вся розчервоніла, з шапкою, що з’їхала на бік, і сумкою в руках, а не на плечі.

Світлана взяла Андрія і повела додому. А вдома… Вдома і справді нікого не було… Хоча чоловік і збирався працювати цього дня віддалено.

-Так, я розберуся з цим пізніше, – подумала Світлана.

Вона швидко дала синові сироп, поклала його в ліжко і сиділа поруч доки він не заснув. А потім пішла на кухню і побачила записку від чоловіка:

«Я покохав іншу і йду від тебе. Вибач.»

-Так не буває, – подумала вона.

Світлана поставила чайник, налила собі чай, коли він закипів і вмостилася за стіл.
Такі ситуації бували в кіно, але щоб у житті і по всіх напрямках таке! І чоловік, і син, і робота!

А головне сліз немає. Це настільки нереально, що сліз немає! А головне чоловік теж ще той! Записку написав… Мабуть в очі дивитися не міг.

Задзвонив телефон:

-Світлано, ну ти де?

То була подруга.

-Де, де? В самому низу! – хотілося сказати Світлані, але вона сказала зовсім інше:

-Я вдома.

-Як вдома? Ми ж сьогодні домовилися зустрітись у кафе.

-У мене Андрій заслаб.

-Зрозуміло. Одужуйте.

Світлана зітхнула, відставила в бік чай і пішла в кімнату до сина. Там вона лягла на маленькому дивані, щоб чути якщо він щось попросить і принести чогось йому ввечері або вночі, і заснула.

Їй снився сон. Уві сні, навколо неї була темрява і темрява не закінчувалася.

-Мама мама…

Світлана стрепенулась:

-Так…

-Води…

-Зараз синочок.

Світлана принесла води. Вона діяла машинально. Та й взагалі, після всіх подій її почуття застигли.

Незабаром Андрій одужав, Світлана стала водити його в садок, а сама приходила додому, сідала на диван і дивилася в одну точку.

Звичайно, вона була не одна. Поруч із нею були батьки, подруги, та й син зрештою. Усі допомагали чим могли. Але сама вона прийти до тями не могла.

-Світлано! Та що це таке! Коли ж ти оговтаєшся? – говорила їй одна з її подруг, Наталя.

-А що зі мною не так?

-Та все не так… Все!

Але Світлана нічого не могла вдіяти.

Щодня їй снилася темрява.
Якось вона привела Андрія додому і знову застигла, мовчки сидячи на дивані. Вона не знала скільки пройшло часу, але раптом вона почула плач – це плакав Андрій.

-Андрійку, що трапилося? – Світлана миттєво побігла до сина.

-Нічого.., – схлипував він. – Просто ти мене не любиш…

Це було неймовірно, таке почути…

-З чого ти це взяв. Це не так…

Світлані стало соромно. Вона притягнула Андрія до себе:

-Я тебе сильно люблю… Сильно – сильно… Хочеш пограємо в машинки?

-Хочу!

-Яку машинку ти мені даси?

-Ось цю…

-Я така велика машинка. Хо-хо-хо… Хто зі мною наввипередки?

-Я… Я!

А потім вона розплакалася.

-Мамо, тобі недобре? – запитав Андрій.

-Ні, синку, ні… Вже все добре…

Цієї ночі їй не снилася темрява. Їй наснилося, як вона досягла низу, відштовхнулася і полетіла вгору.

-Світлано, привіт! – це була Аллочка з відділу кадрів із останньої роботи.

-Привіт…

-Ти як? Де зараз працюєш?

-Ніде. Я ще не шукала, – відповіла Світлана, а сама подумала навіщо Алла запитує її.

-Ну І не шукай. Повертайся до нас, – раптом запропонувала Алла.

-Це як це? – Світлана була здивована.

-А ось так. Петрович звільнив Марину. Та вона сама винна – розʼєднала таку злагоджену команду. Я тепер знову всіх збираю. Підеш?

-Піду, – погодилася Світлана.

-Ну тоді завтра і виходь. Гаразд?

-Гаразд.

Світлана поклала трубку і здивувалася: ось як буває… Робота сама взяла і знайшлася!
У цей момент вона зрозуміла, що життя почало налагоджуватися.

Минув час.

У неї все було непогано. І ось одного разу, на вихідні, вона опинилася вдома сама.

Андрійка забрала мама на пару днів, а подруги були зайняті. Світлана перемила всю квартиру, переглянула всі фільми, які хотіла і навіть причепила картину, яка припадала пилом на полиці вже цілий рік. А тепер їй було нудно.

Раптом дзенькнув телефон – Світлана знала, що це надійшло повідомлення. Вона взяла телефон у руки. Це було лише одне слово – “привіт”. І від кого… Від хлопця з яким вона зустрічалася на першому курсі інституту. А це було 10 років тому.

-Ого! – Світлана була здивована.

-Привіт, – написала вона у відповідь.

-Що робиш?

Пʼю чай, а ти?

-А я вирішив, що нам треба зустрітися – адже ми офіційно не закінчили наші відносини.

-Хм… І дійсно, – подумала Світлана. – Вони ж не розлучалися… Просто жили далеко один від одного… І їх спілкування саме зійшло нанівець…

Світлана посміхнулася і включилася в гру.

-А ти живеш зараз у місті?

-Так.

-Тоді давай…

Вони справді зустрілися. Поспілкувалися. Посміялися. Розповіли як у кого склалося життя. Виявилося, що обоє вільні. А потім почали зустрічатись.

-Світлано! Вітаємо тебе! Ми вже думали, що ти взагалі ні з ким не зустрічатимешся. Так жваво відмовляла всім чоловікам, – галасували подруги. – А ти раз… І заміж виходиш…

-Так я сама не думала… Так вийшло…

-До речі, я недавно твого колишнього бачила, – сказала Оксана.

-Я знаю… Він приходив до мене. Хоче повернутися.

-А ти що?

-Знаєте, дівчата, я не хочу бути з ним разом. Могла б… Ну як би заради дитини. Але це було б не кохання, а просто сусідство…Тому я йому сказала “ні”. А взагалі, дівчата, коли ти досягаєш низу, відштовхуєшся від нього і летиш угору, то розумієш, що повернення до старого – це гальмування і, можливо, чергове опускання вниз. А такого я більше не хочу…