Вольове рішення далося Ніні Іванівні важко. Свекрухою вона бути не хотіла, але ця вагітність, це дитина.

– Я піду, Ніна Іванівна, – заплакана Світлана встала зі стільця.

– Куди?

– Додому.

– Ні. Сиди. Чекатимемо Ігоря з роботи.

Син Ніни Іванівни не надто розповідав у стінах будинку про свої пригоди. Але те, що зустрічався з жінками та змінював їх часто, це мати розуміла. Дзвонили та просили покликати до домашнього телефону Ігоря різні жінки, приходили додому теж. А тепер він ще й уникає розмови з жінкою, яка чекає від нього дитину.

Ніна Іванівна почала розглядати Світлану, приміряти до сина. Тут же виникли питання, на які несподівана гостя дала відповіді, що влаштовують майбутню свекруху.

Блакитноока блондинка з приємними формами була кмітлива, що дуже втішило маму. Ціну собі ця жінка у свої двадцять три теж знала.

– Не можу я одна таке рішення ухвалити. Спонтанно вийшло якось. А тепер відповідати начебто тільки мені доводиться.

– А ти Ігоря любиш, так?

– Ось в тому і справа, що він мені подобається. Так швидко сталося. Раз, бац і…

– Те, що раз, бац – це точно! – Ніна Іванівна почала накривати на стіл.

– А потім мені на огляді сказали, що вагітна, – продовжила Світлана і голосно зітхнула.

Ігор повернувся додому вчасно. Присутність Світлани у квартирі його не збентежила. Розмова відбулася одразу. Непроста, але мама намагалася ні на кого не тиснути.

– Не залишимо! – голосно сказав Ігор і подивився на матір.

Світлана стиснула губи.

– Не дозволю! – різко відповіла мама, і зробила крок ближче до незнайомої їй жінки.

Ігор образився, але промовчав.

Продовження розмови було неминуче. Щойно за Світланою зачинилися двері, Ігор не стримався.

– Мамо, мені зараз дитина не потрібна!

– А коли потрібна? У тридцять не потрібен, у сорок не потрібен, а потім п’ятдесят і вже ти дитині не потрібен. Це єдина жінка, з якою ти зустрічався найдовше, це про щось має тобі говорити. Не хотів наслідків – мав думати раніше.

– Так, Світлана мені подобається, дуже, але дитина?

– А що дитина? Вона заважає, він обмежує тебе?

– Не знаю навіть.

– Так, синку, відповідальність дається важко. Але колись настає цей момент і, схоже, зараз він настав для тебе.

Мама лише раз висловила свою думку і більше не тиснула на Ігоря, не наполягала. Не вимовляла фраз: “Хочу з онуками няньчитися”, “Коли ти надумаєш”. Переживала одного, що син зробить помилку, яку пам’ятатиме все життя.

Весілля відбулося за три місяці. Животик був вже добре помітний під пишною сукнею нареченої, але нікого це не бентежило. Батьки нареченої, мабуть, теж були не в захваті від цієї ситуації, але на людях намагалися цього не показувати.

– Донька народить, поїдуть до нас жити. У селі і дитячий садок є і школа.

Ніна Іванівна відразу змінила посмішку і вдруге голосно промовила:

– Не дозволю! У місті все краще, та й робота тут є. А в гості хай хоч щохвилини їздять.

– Винаймати квартиру в місті дорого, а у нас будинок великий.

– Жити можна і в нас. У двокімнатній квартирі місця вистачить усім.

Ніна Іванівна із сином жили у великій, просторій квартирі біля самого метро, недалеко парк, тут же й дитячий садок, за ним школа. Все в пішій доступності. Тому інший варіант ні матір’ю Ігоря, ні самим Ігорем не розглядався.

Андрійко народився здоровим, блакитнооким. Ніна Іванівна не могла надивитись на онука. Величезний згорток дали в руки бабусі не відразу, але свекруха смиренно чекала свого часу. У той момент Ніна Іванівна побачила люблячий погляд Світлани і погляд подяки у відповідь за сина Ігоря і зрозуміла – рішення це було правильним.

А потім були три роки щасливого сімейного життя. Все йшло чудово, і не віщувало біди. Ігор любив дружину та сина. Світлана була прекрасною дружиною і матір’ю, поки… Поки в їхньому житті не з’явилася Юля.

Юлю не турбувало те, що Ігор був одружений, мав сина. Вона безцеремонно увірвалася в життя всіх, кому Ігор був дорогий. А сам чоловік наче пропав. Вдома сина Ніна Іванівна не бачила. Він перестав приходити ночувати, не відповідав на дзвінки.

– Світлано, треба щось робити, – Ніна Іванівна ходила по кухні, склавши руки, і думала.

– Вже нічого не потрібно робити, – Світлана розмішувала в чашці чай. – Хоча… Я вийду на роботу, мені вже дзвонили, питали.

– Світлана, я зовсім про інше.

– Ніна Іванівна! Ви краще знаєте свого сина, але мені зрозуміло, що сім’ї більше немає. Це кохання!

– Але й у вас кохання. І син! Ти не забувай про це.

– Я все пам’ятаю, і в нас з ним кохання,…було, і я не шкодую, – тихо сказала Світлана. – А ще, ми дали з Ігорем обіцянку один одному, що якщо щось, то розлучимося спокійно.

– А як же всі ці… зберегти сім’ю, повернути чоловіка, – не здавалася свекруха.

– Зберігати сім’ю потрібно лише у тому випадку, коли вона є. Зламане золото перепаюють, склеїти його вже не вийде, так і у нас.

Ніна Іванівна подивилася на Світлану з подивом: “Такі зрілі думки у молодій голові”. Мені б тоді такі…

Коли сорокарічну Ніну чоловік покинув з п’ятирічним сином, вона не знала, що робити, як поводитися, все намагалася повернути чоловіка назад, вважала себе винною в розлученні. Одна у великому місті без житла грошей. У батька Ігоря виник новий роман і більше його нічого не цікавило. Ніна не здалася, не зламалася. І чудово розуміла, що відчувала зараз Світлана.

Ігор повернувся до квартири, де жила мама та дружина з дитиною через півтора місяці. Повернувся не один. З Юлею. Валяжно зайшов до коридору, під руку з цією жінкою і рішуче заявив, що вони тепер житимуть тут.

Світлана мовчки пішла збирати речі.

– Не дозволю! – Третє “не дозволю” далося Ніні Іванівні важко. З одного боку син, з іншого онук з невісткою. Так, Світлана могла поїхати до батьків. Але це був би крайній варіант. Свекруха нікого не тримала.

– Мамо, знімати дорого. Це ж моя квартира? – дивувався Ігор.

– Заповіт, до речі, я переписала. Тепер це не тільки твоя квартира, а й сина твого, мого онука. І Світлана житиме тут із ним.

Ігор гучно закрив вхідні двері, і Юля відразу вискочила за ним. Втім, більше Юлю ніхто не бачив. Їй достатньо було почути, що квартира не дістанеться Ігореві повністю.

За два тижні Ігор повернувся додому. Невістка з сином так і залишилася жити у своїй кімнаті, а Ігореві виділили диван у кімнаті Ніни Іванівни.

Все йшло своєю чергою.

Андрійку дали дитячий садок. Світлана вийшла на роботу. Ігор робитьспроби повернути колишні стосунки з дружиною. А Світлана все ще не може його пробачити.

Чи можна склеїти золоте кільце? Ні, лише переплавити.

КІНЕЦЬ.