Світлана з Лізою сиділи на кухні, пили чай з домашнім печивом і не могли наговоритися.

Подруги давно не бачилися і їм, звичайно, було про що і про кого поговорити.

Колись у шкільні роки вони були нерозлучні подружки, сиділи за однією партою і ділилися одна з одною усіма своїми дівочими секретами.

А потім дівчата вступили у різні інститути і стали бачитися вже набагато рідше.

А коли вони обидві вийшли заміж, то їхні зустрічі стали і взагалі нечастими. Тим більше, що жили вони тепер у різних районах міста.

Сім’я, робота… Вже було не до частих посиденьок. Зідзвонювалися, звичайно, але в кожної було повно своїх турбот.

-Як рідко ми з тобою бачимося тепер, Світланко, – зітхнула Ліза. – Раніше щодня спілкувалися. А відколи заміж повиходили, то дуже рідко зустрічаємося.

-Так раніше ми в одному класі вчилися і жили по сусідству, а зараз, звичайно, часто бачитися не виходить, – відповіла Світлана. – Я дуже рада, що ти сьогодні до мене приїхала! Я як знала – печиво вчора приготувала домашнє!

-Слухай, таке печиво смачне, аж тане у роті! – похвалила Ліза куховарство подруги. – Ти і правда сама його спекла?

-Сама. Я в магазині рідко солодощі купую, сама люблю готувати. Навіть цукерки домашні роблю. Ой, почекай, заговорилися ми, мені ж треба мʼясце з морозилки вийняти. Котлеток хотіла на вечерю наліпити.

-Балуєш свого чоловіка домашніми котлетками! Ще, мабуть, і крутиш сама фарш?

-Звісно, ​​сама. Магазинний ніколи не купую. Купую свіже м’ясце на ринку, і сама роблю фарш.

-Ой, ну ти й молодчинка, Світланко! Я на таке мабуть не здатна.

-Та це звичайна турбота про себе і коханого чоловіка! Нічого особливого.

-Та не скажи. Я взагалі не любителька подовгу біля плити стояти, та й зараз така різноманітність майже готових страв у магазинах! Чого напружуватися, якщо можна готові котлетки купити і швиденько посмажити. А крутити самій, а потім ліпити котлети – це ж купа часу йде.

-Ну, кожному своє, – знизала плечима Світлана. – Мене мама до цього привчила, і свекруха така сама, тому мій Андрій і звик до якісної домашньої їжі.

-Ти ще свою свекруху слухаєш? – здивувалася Ліза. – Моя до мене і не лізе з жодними порадами, хоча намагалася, але я її швидко на місце поставила.

-Я поважаю Раїсу Георгіївну, вона мудра жінка, і якщо іноді щось мені радить, я прислухаюся, – відповіла Світлана, набираючи в миску воду, щоб розморозити мʼясо.

-І хочеться тобі так возитися, – зітхнула Ліза, спостерігаючи за діями Світлани. – І взагалі-то, до тебе подруга приїхала у гості, з якою ти не бачилася кілька місяців! Могла б, як виняток і нагодувати чоловіка чимось швидким! Наприклад, макаронами із сосисками. Чи ви таке не їсте?

-Сосиски я не купую. Іноді роблю їх сама. І домашню ковбасу також.

-Ти серйозно? – вигукнула Ліза. – Ти мене все більше дивуєш! І де час на все це знаходиш? Добре, вдома сиділа б, але ти ще й працюєш!

-Я люблю готувати, – спокійно відповіла Світлана. – Не розумію, чому ти так дивуєшся.

-Ну не знаю, стільки в тебе клопотів… Домашні ковбаски робиш, фарш сама крутиш, випічку магазинну не визнаєте…

-Та які клопоти? – усміхнулася Світлана. – Я ж говорю, що люблю готувати! Мені це в радість!

-То, може, тобі треба було кухаркою йти працювати, а не на бухгалтера вчитися?

-Роботу свою я теж люблю. А приготування їжі це, якщо хочеш, моє хобі! Ти ж сама щойно нахвалювала моє печиво, так?

-Ну так, як не похвалити, якщо воно справді дуже смачне.

-А от якщо залишишся до вечері, то спробуєш мої фірмові котлетки з картопляним пюре! Я його з вершками роблю і вершковим маслом. Смакота! І салат якийсь смачний ще зроблю.

-Мабуть, доведеться залишитися, – посміхнулася Ліза. – Скуштую твоїх фірмових котлеток!

-Залишайся, Андрій буде радий тебе бачити. А може, Славка свого покличеш? Він у тебе до котрої працює? Вже ж он скільки не збиралися разом. Посидимо трохи, повечеряємо. І тобі вдома з приготуванням не доведеться поратися.

-Я і не планувала готувати. У мене з учорашньої вечері рис залишився. Славко, якщо що, і сам розігріє, та якусь банку відкриє закруток. Свекруха нам постійно свої соління трирічної давності віддає, а я їх не їм. А Славко нехай їсть, не викидати ж. Я його так, як ти свого, не балую. Бо ще звикне до хорошого!

-То ти покличеш його до нас на вечерю? – запитала Світлана, подумки співчуваючи Славкові.

Ліза почала дзвонити чоловікові і після розмови з ним сказала подрузі:

-Ні, він сказав, що сьогодні довго працюватиме… І навіть зрадів, що я затримаюся в гостях і мені не буде нудно одній в хати.

-А я тобі з собою тоді контейнер дам із котлетками, пригостиш Славка.

-Краще не треба, бо ще сподобається, почне просити, щоб я теж сама ліпила!

О сьомій вечора, коли у Світлані вже все було готове для вечері, приїхав її чоловік Андрій.

-Привіт, сонечко, – сказав він, заходячи на кухню і вручаючи дружині букет квітів.

-А що у вас якесь свято сьогодні? – запитала здивована Ліза.

-Привіт, Лізо, – привітався Андрій. – Вибач, одразу не помітив тебе. Та немає ніякого свята, просто я люблю свою дружину й іноді дарую їй квіти просто так… Просто, щоб порадувати її…

-Просто порадувати… Дивно… – хмикнула Ліза.

-Чому ти вважаєш дивним, що чоловік дарує мені квіти просто так? – запитала Світлана, коли Андрій вийшов з кухні.

-Та так, дещо згадалося… Не говоритиму, щоб тебе не засмучувати, – раптом сказала Ліза.

Світлана здивовано глянула на подругу.

-Ну чому, кажи, якщо вже почала, – сказала вона.

-Ну, гаразд… Якщо ти наполягаєш… Знаю я одну сім’ю, Славко мені розповідав про свого колегу. Там чоловік від дружини гуляє, і після чергової зради він завжди дарує дружині букет квітів, або ще щось… Ну, там, прикрасу, наприклад.

Це він так ніби провину свою перед нею загладжує. Дружина не в курсі його зрад і радіє квіточкам і подарункам. Думає, який чоловік у мене щедрий і романтичний… Наївна…

-Лізо, ти навіщо мені це зараз розповіла? Хочеш, щоб я думала, що Андрій теж мені зраджує?

-А я й не хотіла розповідати! Ти ж сама наполягла…

-Ну ти ж почала натякати на щось, а раз сказала “а”, кажи і “б”.

-Гаразд, не звертай уваги, ти ж мене знаєш, я вічно скажу щось не подумавши. І все ж таки на твоєму місці я б подумала над цим…

-Про що шепочетесь, дівчата? – запитав Андрій, знову заходячи на кухню. – Будемо вечеряти? Дуже їсти хочу, а тут такі запахи! Знову моя красуня щось незвичайне приготувала?

-Сьогодні нічого особливого, котлетки з пюре та салатик… – сказала Світлана.

-У тебе будь-яка їжа виходить незвичайною, – усміхнувся Андрій, цілуючи дружину в щічку. – Мені так пощастило з тобою.

-А мені з тобою! Сідайте за стіл, у мене все готове!

Вечеря пройшла у спокійній дружній обстановці, хоча Світлана й не могла забути слова подруги. Вона любила Андрія і довіряла йому, і зараз намагалася подумки переконати себе, що Ліза сказала нісенітницю. Мало що може відбуватися в сім’ї якогось там знайомого Славка. До них з Андрієм це не має ніякого стосунку…

Повечерявши і попивши чаю, Ліза зазбиралася додому.

-Може, тебе відвезти? – запропонував Андрій. – На громадському транспорті з пересадками довго добиратися, а вже стемніло.

-Підвези, звичайно! – підтримала ідею чоловіка Світлана.

Коли чоловік і подруга пішли, Світлана знову повернулася до своїх думок, що тепер її турбували.

-А може, подруга щось знає? – думала вона. – Не хоче прямо говорити, що чоловік не вірний, і тому навела приклад знайомих…

Ні, Світлані зовсім не хотілося в це вірити. Вона має довіряти коханій людині, інакше який сенс жити разом…

І все ж, щоб остаточно розвіяти свої сумніви, вона вирішила поговорити з чоловіком, як тільки він повернеться…

-Вибач, Світланко, але, схоже, немає в тебе більше найкращої подруги! – заявив з порога Андрій, щойно увійшов у квартиру.

Світлана вийшла йому назустріч і застигла від здивування.

-Чому? Що трапилося? – запитала вона.

-Отже, ми доїхали нормально. Говорили про те, про це. Ні про що, одним словом. А коли я біля її будинку зупинився, вона взяла і почала мене цілувати… Я відсунувся, вийшов з машини. Кажу: – Ти чого, Лізо? Ви ж зі Світланкою подружки зі школи? А я люблю свою дружину.

А вона давай якісь нісенітниці говорити. Що я їй подобаюсь давно, а Славка свого вона не любить, заміж вийшла тільки тому, що всі подруги виходили і їй захотілося.

-Не може бути! – не вірила своїм вухам Світлана.

Її найкраща подруга, якій вона завжди довіряла і зробила отаке!

-Ти мені не віриш?

-Вірю… Просто не розумію, як вона могла…

-І, головне, сидить у машині, плаче і не виходить, хоча я їй ясно дав зрозуміти, що нічого між нами бути не може.

Продовжує говорити свої нісенітниці. Сказала, наприклад, що я з тобою живу тільки через твою смачну їжу…

Мовляв, через твої котлетки і ковбаски… Уявляєш? А я не знав, що й робити вже.

Добре, що саме Славко під’їхав до будинку, вона й вийшла до чоловіка. А я швиденько поїхав. Нехай там самі розбираються…

-Ну і справи… – похитала головою Світлана.

У голові не вкладалося, що її найкраща подруга могла таке виробляти.

Світлана хотіла зателефонувати Лізі і почути пояснення, але потім передумала, подумавши, що зовсім не хоче з нею розмовляти.

Зате незабаром Андрієві зателефонував розгніваний Славко.

-Ти чого до моєї дружини ліз?! – голосно запитав він у слухавку.

-Ти зовсім, чи що? – обурився у відповідь Андрій. – Це вона тобі таку нісенітницю сказала? Я її просто довіз додому.

Світлана взяла з рук чоловіка телефон, бо чула все, що говорив Славко, завершила дзвінок і сказала:

-Не виправдовуйся, Андрію. Я тобі вірю і це головне. А вони там хай думають, що хочуть. Мені сьогодні Ліза теж натякала, що ти мені зраджуєш і тому даруєш квіти.

-Що?! Яка тут логіка? Я дарую квіти, бо люблю тебе і хочу порадувати!

-Я знаю, – Світлана обняла чоловіка. – Я нікому не дозволю забрати наше щастя…

Ліза і Славко зникли з життя Світлани з Андрієм і вони незабаром зовсім забули про них і про ту неприємну ситуацію.

Зараз молоді люди готуються до поповнення у сім’ї і дуже щасливі.

А Андрій, як і раніше, іноді дарує Світлані квіти просто так.

А хіба потрібна нагода, щоб порадувати кохану людину?!