Світлана, коли виїжджала з села, то клялася й божилася, що назад нізащо не повернеться!

Дуже вже не до душі їй був увесь цей сільський побут, з його ранніми підйомами й обсягом виконаної роботи за день.

Тут тобі і будинок, і двір, і город і ще багато чого! А особливо важко якщо батьки твої не багаті, а прості роботящі люди…

У Світлани були саме такі батьки. А ще Світлана в сім’ї була старша і їй, плюсом до всіх справ, доводилося ще й доглядати за двома молодшими братами.

Коли Світлана закінчила школу і настав час кудись вступати, вона недовго думаючи обрала залізничний технікум.

Про що Світлана тоді думала невідомо, але незабаром вона зрозуміла, що ця професія їй не цікава.

Однак, Світлана чудово розуміла, що якщо вона покине технікум, то їй залишається тільки одна дорога – назад у село.

Цього Світлана допустити не могла, тому сяк–так продовжувала вчитися, сподіваючись на те, що доля змилується над нею і надішле їй хорошого, багатого чоловіка.

Треба сказати, що Світлана була досить гарна, а в селі дуже навіть популярна. Але в місті вона нічим не відрізнялася від купи дівчат, які вчилися з нею.

Однак Світлана сподівалася на краще і доля, на яку вона так сподівалася, посміхнулася їй!

Світлана познайомилася з Сергієм!

Він був старший за неї на 8 років, мав у місті свою квартиру і працював далекобійником.

Весілля молоді зіграли в місті. Не шикарне, але цілком гідне.

Світлана того дня була найщасливіша. Вона сподівалася на довге й щасливе життя з чоловіком і майбутніми дітлахами.

Після весілля життя потекло своєю чергою, але як би там не було, а Світлані таке життя подобалося.

Тепер вона відчувала себе міською і щосили намагалася відповідати цьому статусу.

Навчання Світлана покинула розмірковуючи, що тепер вона жінка заміжня і забезпечувати її – це обов’язок законного чоловіка.

Сергій проти не був, тому поки він був на роботі, Світлана поралася в будинку, облаштовуючи побут своєї сімʼї.

Перші п’ять років сімейного життя пролетіли для Світлани, як один день.

З Сергієм вони жили душа в душу, але дітей у них не було. Світлана хотіла дитину, а Сергій ні.

Говорив, що ще рано, що треба заробити на квартиру більше, що діти це не жарт і до їхньої появи треба ретельно готуватися.

Спочатку Світлана Сергія повністю підтримувала, але роки йшли, а в їхньому житті нічого не змінювалося. Квартира залишалася все та ж, та й міняти її здавалося вже не було сенсу.

Зрештою Світлана змирилася з цим і навіть знайшла у бездітності свої плюси.

За ці роки вона вступила на заочне навчання, успішно закінчила його і навіть влаштувалася на роботу.

Тепер усі її дні були зайняті і, треба сказати, що Світлані це теж дуже подобалося.

Сергій так само працював далекобійником і досить багато часу проводив у рейсах.

Світлану це не напружувало. За роки життя з Сергієм вона до цього звикла і чоловікові жодних претензій не висувала.

Так минуло ще 5 років і тут сталося те, чого Світлана ніяк не очікувала!

Сергій заявив їй, що подає на розлучення!

Виявилося, що вже багато років у нього на стороні є інша сім’я, в якій є двоє дітей і та, інша жінка зараз чекає третю дитину…

Світлана, м’яко кажучи, була від цієї новини здивована. Тепер їй було зрозуміло, чому чоловік не хотів дітей, але загадкою залишилося ще одне:

Навіщо він взагалі запропонував Світлані вийти за нього заміж?!

Проте Сергій це пояснив досить просто.

Та жінка з’явилася пізніше Світлани, а її він не захотів кидати тому, що звик і не хотів засмучувати її.

Загалом, як би не було, але Світлана зрозуміла одне – її сімейне життя закінчилося…

Спочатку, Світлана хотіла орендувати для себе кімнату, так як квартира в якій вони жили належала Сергію, але потім вирішила, що все!

Нічого вона більше не хоче і міського життя їй вже з головою вистачить.

Все до чого вона звикла, зараз здавалося ані суттєвим, ані потрібним.

Одного дня Світлана зібрала свої речі, купила квиток і поїхала додому. Туди, звідки вона була родом.

Світлана не знала, чи надовго вона їде, навіщо їде і що буде далі.

Просто, в той момент, їй здавалося, що це найкраще рішення й іншого виходу в неї немає.

Мати прийняла дочку, як нічого й не було.

Не осуджувала, не дорікала, не жалілася.

Світлана була дуже вдячна їй за це, бо саме зараз їй дуже не хотілося, щоб хтось ліз їй у душу.

Сидіти вдома не було сил, тому Світлана, не без допомоги матері, влаштувалася на роботу.

Працювати Світлана пішла завгоспом у школу.

Звичайно, ця робота їй не дуже подобалася, але це було все краще, аніж сидіти вдома.

Так непомітно пролетіло літо.

Почався новий навчальний рік і роботи у Світлани додалося, але чи вона звикла, чи втяглася, та зараз її робота стала приносити їй задоволення.

Дитячий галас і зайнятість відволікали Світлану від сумних думок і не давали їй почуватися нікому непотрібною.

Серед усіх дітлахів у школі вона особливо відзначала двох дівчаток.

Обидві дівчинки навчалися в молодших класах, а увагу Світлана звернула на них через те, що дівчата хоч і були чистенькими, але все одно було видно, що вони якісь недоглянуті.

Світлана запитала про дівчаток маму і та розповіла їй, що мами у дівчаток немає.

Її не стало, а виховує дівчаток один батько.

Світлана дуже перейнялася історією сестричок.

Їй захотілося зробити для них щось хороше.

Ще з юності Світлана добре в’язала, але коли вийшла заміж це захоплення закинула.

Тепер вона вирішила згадати своє хобі і застосувати його для хороших справ.

Світлана купила пряжу і спробувала зв’язати зайчика.

Це їй успішно вдалося.

Тоді Світлана виготовила двох гарненьких цуценяток і наступного дня подарувала їх дівчаткам.

Дитяча радість так надихнула Світлану, що вона вирішила будь-що порадувати дівчат ще чимось, але зробити цього не встигла…

…Світлана вже вклалася спати, як раптом у двері хтось постукав.

Вона накинула домашній халатик і пішла в коридор.

Світлана відчинила двері і побачила зовсім незнайомого їй чоловіка.

Той тримав у руках дві мʼякі іграшки, які вона сьогодні вдень подарувала дівчаткам.

– Здрастуйте, – привітався чоловік.

– Доброго вечора, – відповіла Світлана.

Вона з цікавістю подивилася на чоловіка.

Той трохи зніяковів.

– Ви знаєте… – нарешті сказав він. – Доньки сьогодні принесли додому ось це… Сказали, що ви їм це подарували. Ось я і прийшов запитати – це правда?

Світлана здивовано глянула на гостя і раптом взялася за голову руками.

– Боже, вибачте! – ахнула вона. – Мені, напевно, спочатку треба було запитати у вас, чи можна! Ви вибачте будь ласка! Просто дуже хотілося зробити для дівчаток щось приємне! Вони у вас такі… Хороші!

Чоловік усміхнувся.

– Та ні, справа не в цьому. Просто я вирішив, що… Ну подарунок… Отак, від чужої людини… Ну, самі розумієте! До речі, мене Максим звуть, а вас? Якщо, звісно, не секрет.

– Мене – Світлана.

– Світлана, ви вибачте мені. Просто мало що… Всяке буває…

Коли все з’ясувалося, Максим ще раз подякував Світлані за увагу до його дочок і пішов, тримаючи в руках іграшкових цуценят.

З того дня, заручившись підтримкою батька, Світлана стала робити дівчаткам невеликі подарунки.

Вона бачила як радіють діти цій увазі і від цього їй було радісно самій.

Хоч Світлана і дарувала дівчаткам різні дрібнички, але все ж таки намагалася Юлю і Настю до себе не привчати.

Вона чудово розуміла, що не має на це жодного права і своєю зайвою увагою може нашкодити їм.

Одного разу, Світлана йшла з роботи і зустріла Максима.

Вони розговорилися.

Вона хотіла дізнатися у нього як почувається Юля, тому що дівчинка вже кілька днів не була в школі і Настя сказала Світлані, що сестричка заслабла.

У ході розмови з’ясувалося, що Юля справді заслабла, а тут, як на зло, Максима відправляють у відрядження і дівчаток зовсім нема з ким залишити.

Несподівано для самої себе, Світлана запропонувала Максиму доглянути дівчаток.

Той з радістю погодився і вже через дві години вони були у Світлани вдома.

Наступні три дні стали для неї, мабуть, найщасливішими за останній час.

Вона, сама того не розуміючи, відчула себе матір’ю і як виявилося їй ця роль дуже подобалася.

Дітей Максим забрав рівно через три дні.

Світлані до сліз не хотілося розлучатися з дівчатками, тому вона попросила у Максима дозвіл зрідка відвідувати їх.

Максим із радістю дозволив.

З того часу Світлана стала відвідувати дівчаток. Вона допомагала їм із уроками, домашніми справами та приготуванням їжі, тоді коли Максим був на роботі.

Одного разу Максим запропонував Світлані з’їздити разом з ними на пікнік і вона з радістю погодилася.

З того часу вони дуже багато часу почали проводити всі разом.

А одного разу Світлана зрозуміла, що Максим їй не байдужий, а без дівчаток вона зовсім не уявляла свого існування, тому Світлана дуже переживала, що щось зміниться і вона більше не зможе їх бачити.

Але, мабуть, доля знову вирішила дати їй шанс на щастя…

Через кілька днів Максим запропонував їй вийти за нього заміж і стати Юлі з Настею мамою.

Світлана одразу ж погодилася.

Вечір, на честь одруження, пройшов тихо і скромно. Світлана була по–справжньому щаслива. Вона ж, через стільки років, нарешті знайшла своє щастя! І знайшла саме там, звідки колись втекла!

Мабуть, це все ж таки була доля…

КІНЕЦЬ.