Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Після школи Світлана поїхала в Київ. Надя лишилася у райцентрі, поступила в медичний. Вони писали листи – справжні, на папері. А потім зʼявилися телефони, дзвінки раз на тиждень, а далі – життя, у кожної своє. Світлана вийшла заміж. Чоловік – столичний, серйозний, з поважної родини. Переїхали з чоловіком в інше місто, бо його по роботі відправили. Народилась донька, а потім життя покотилося вниз. Коли було особливо важко, і нестерпно, Світлана телефонувала Наді, це була єдина людина, якій вона довіряла

Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Світлана сиділа на передостанній парті й тихо плакала: мама зранку посварилась із татом і пішла на роботу, грюкнувши дверима. І в ту мить до неї підсіла дівчинка з тугою косою і ясними очима.
– Я Надя, – сказала вона.
– А ти не плач, добре? Все буде добре. Я завжди з собою ношу хустинку – ось, витри сльози.
З того дня вони стали нерозлучними.
Дитинство було спільне: ляльки на ковдрі, перші зачіски одна одній, ділення цукерками і домашні завдання, які завжди робили разом. Надя була розумна, спокійна, як камінь у річці. Світлана – навпаки: імпульсивна, щира до болю, часто розчаровувалась у людях. Але в Наді – ніколи.
– Ти мені як сестра, – казала вона.
– Може, і рідна не була б такою.
Коли в десятому класі у Світлани раптово не стало тата, Надя була першою, хто прибіг.
– Я просто хочу бути з тобою, – тихо мовила вона.
І вона була: на похороні, потім увесь тиждень після. Сиділа, мовчала, обіймала. У її присутності було легше дихати.
Після школи Світлана поїхала в Київ. Надя лишилася у райцентрі, поступила в медичний. Вони писали листи – справжні, на папері. А потім зʼявилися телефони, дзвінки раз на тиждень, а далі – життя, у кожної своє.
Світлана вийшла заміж. Чоловік – столичний, серйозний, з поважної родини. Переїхали з чоловіком в інше місто, бо його по роботі відправили. Народилась донька, а потім… почались сварки і життя покотилося вниз.
Коли було особливо важко, і нестерпно, Світлана телефонувала Наді, це була єдина людина, якій вона довіряла.
І справді, Надя завжди брала слухавку. Навіть коли працювала по змінах, навіть коли в самої були проблеми. Коли в Світлани чоловік пішов до іншої, Надя приїхала без запрошення.
– Ти не будеш сумувати на самоті, – сказала й обняла.
Світлана тоді тільки мовчала і пила чай. І знову – саме в її присутності дихалось легше.
Минали роки. Надя вийшла заміж пізніше. Її чоловік був вчителем фізики, спокійний і трохи мовчазний. У них не було дітей. Вона не скаржилась. Коли Світлана питала:
– Тобі не болить?
Надя відповідала:
– Болить. Але я маю тебе, маю маму, маю учнів, і маю небо. Це багато.
Дружба їхня тривала і лише міцніла з роками. Світлана стала викладачкою, донька виросла, почала працювати. Надя – головна медсестра в лікарні. Але навіть у зрілому віці вони залишалися “двома дівчатами з першого класу”.
На кожен день народження – дзвінки, вітання, обов’язкове “люблю тебе, подруго моя”. На кожне Різдво – спільне печиво, традиційне “пригадуєш, як у школі…”
Та життя знову випробовувало.
У Світлани діагностували важку хворобу. Лікарі не давали гарантій.
– Надю, я боюсь, – прошепотіла вона, тримаючи подругу за руку в палаті.
– Я з тобою, – сказала Надя. – І я не дам тобі бути в цьому самій.
І вона не дала. Вона була поруч на кожній процедурі, варила бульйони, мила голову, коли та сама не мала сил, несла теплі шкарпетки і читала вголос книжки, бо Світлана втрачала зір.
Одного разу Світлана сказала:
– Знаєш, я думала, що єдиною підтримкою в житті стане для мене мій чоловік, але я помилилася, бо це була ти. Ти єдина, хто не зрадив.
Надя не відповіла. Лише взяла її руку і поцілувала.
Лікування дало результат. Повільно, з великими зусиллями, але хвороба відступила. Світлана повернулась додому, до життя. І коли лікар сказав: “Можливо, ще роки два-три, а може й більше”, вона тільки подивилась на Надю:
– Я вже прожила головне – знати, що я не одна.
Коли вони сиділи разом на лавці під хатою – уже обидві сиві, зморшкуваті, але з тими ж усмішками – Надя сказала:
– Ми з тобою пройшли життя, як по тонкому льоду. Але завжди трималися за руки.
Світлана засміялась:
– Бо ти – моя Надія. І не лише по імені.
Їхня дружба тривала понад 60 років. І коли в одній із них серце зупинилося – інша стояла біля неї, тримаючи ту саму хустинку, яку колись дала в першому класі.
– Ти витерла мені сльози тоді, – сказала вона, – а тепер я витру свої.
Бо справжня дружба – це назавжди.