Світлана дуже любила свою матір, тому, коли вийшла заміж і почала жити своїм життям, ніколи не розповідала мамі про проблеми чи негаразди в сім’ї.

-Нехай моя мама вважає мене найщасливішою, – говорила Світлана подружці, – Не буду її засмучувати. Вона й так багато пережила…

Так і повелося, що Світлана приховувала спочатку від мами, потім і від колег своє особисте життя, а коли виросли дві доньки, то і їм також повідомляла лише гарні новини.

Дівчатка поїхали вчитися у Київ, обидві вступили до інституту і знали, що в мами та тата вдома все як і раніше, благополучно.

Але Світлана відчувала все більше, що кохання у них з чоловіком минуло, вони віддалилися один від одного, стали частіше сваритися.

Незабаром чоловік вийшов на пенсію. Посидів вдома кілька місяців, і влаштувався працювати за містом в селі на аграрній фірмі трактористом.

Світлана зрозуміла, що це – розставання. Останній рік вони мало спілкувалися з Вікторм, майже не розмовляли, уникаючи таким чином сварок.

– Що за життя? – скаржилася Світлана своїй подрузі Ірі, – мовчимо, мовчимо, кожен у собі. Тільки про дівчат поговоримо, коли є від них звістки, і все.

– А що ти хотіла? – Такий етап у вас.

– Не вічним же буде ваше кохання… Вже у віці обидва.

– Може, у нього хто є там у селі? -припустила Іра.

-Ой, та якби… – посміхнулася Світлана. – Я б і не ревнувала навіть. Ні, навряд. Ми вже років п’ять не спимо разом… От і моя матуся пішла в щасливому невіданні. Завжди раділа моєму щастю.

– Ти гарна донька, Світлано, – говорила Іра, – у вихідні знову їдемо до мене на дачу. У землі попораємося і шашлики поїмо…

Світлана посміхалася і обіймала Іру.

Вона теж за місяць виходила на пенсію. Раділа і водночас не розуміла, що робитиме далі.

Вдома на неї ніхто не чекав. Чоловік жив у селі в будинку, який йому виділили. До себе не кликав принципово. Так і казав, що маємо відпочивати один від одного.

А відпочинок затягнувся вже на роки.

Їхні дівчатка закінчили навчання та влаштувалися на роботу, категорично відмовляючись повернутися до рідного міста. Обидві вирішили залишитись у Києві.

Старша вже вийшла заміж.

Світлана кілька разів на рік їздила до дочок у гості, відвідати і обійняти своїх дівчаток. Доньки приїжджали додому на великі свята, але рідко.

Тоді вся сім’я збиралася разом. Віктор приїжджав із села.

Батьки вдавали, що все добре, разом готували і сиділи за столом. Потім дівчатка виїжджали і все ставало, як раніше.

-Все, Іро, свято закінчилося. Усі поїхали. Я знову одна, – сумно говорила Світлана.

Ірина наливала Світлані чаю, підсувала банку варення.

-Ось на спробуй. Яку ми з тобою полуницю виростили? Варення як еліксир щастя. Їж і не думай про погане. Зрозуміла?

Світлана шмигала носом і намазувала на шматочок булки рожеве та запашне варення. А Іра продовжувала.

-А я ж у тебе є. Цього замало? І то добре… Головне, що всі твої живі та здорові. І дівчата, і чоловік. А життя, воно йде своїми етапами, своїми стежками-доріжками…

Вийшовши на пенсію, Світлана стала й надалі працювати. Тепер вона, маючи більший заробіток, почала більше їздити відпочивати, оновила гардероб.

Одного разу, повернувшись із чергової поїздки до дочок до Квєва, Світлана відчинила двері до квартири та відчула запах смачної смаженої картоплі.

Вона, скинувши туфлі, зазирнула у кухню.

Чоловік, стоячи біля плити, готував. На столі вже красувався салат із овочів, і на блюді лежали котлети.

-Ти? – здивувалася Світлана. – Що ти тут робиш? Що за свято?

– Привіт… Давно не бачилися, от і все… – усміхнувся Віктор. – Як там наші дівчатка? Розповідай. І мий руки, а потім за стіл.

Світлана опустилася на стілець, навіть не почувши, що чоловік сказав мити руки.

– Вітя, що сталося? Тебе з роботи звільнили?

-Ні…

-Неприємності? Занедужав?

-Так ні… Все добре, – Вітя уважно подивився на дружину. Крім Світлани ніхто ніколи не питав його про здоров’я.

Він підійшов до неї і опустився навколішки.

– Ти їсти будеш?

-Спочатку скажи, чому ти тут. Так давно не приїжджав … – Знову запитала Світлана.

-Ну, зрідка можу я відвідувати свою дружину. Так… Я скучив…

Він обійняв коліна Світлани і поклав на них голову, як дитину.

Вони застигли обоє, ніби боячись злякати мить тієї далекої, майже забутої любові та ніжності.

-І я скучила, Вітя … Дуже, – несподівано для себе вимовила Світлана і погладила чоловіка по голові.

Вона нахилилася і поцілувала його в сиву голову.

-Що, сільський період твоєї робочої практики закінчився? – З надією запитала Світлана.

Чоловік підвівся, кивнув і засміявся.

– Від тебе нічого не приховаєш …

– Ну, тоді це треба відзначити, – усміхнулася у відповідь Світлана, дістаючи з шафи ігристе, – Як каже моя найкраща подруга Ірочка, -життя, вона йде своїми періодами… То чорна смуга, то біла… А полуничне варення – Справжній еліксир щастя…