– Доню, у моєї колеги Ольги Сергіївни дочка заміж виходить, хочуть у тебе замовити весільну сукню. Візьмешся?

– Ні, мамо, роботи дуже багато, нічого не встигаю. Нехай іншого майстра пошукають.

– Вона тільки до тебе хотіла, дуже ти шиєш добре, всі тебе радять.

– Ну не можу ніяк.

– Ну добре. Засмутяться, звичайно, але що поробиш

Світлана працювала вдома, від клієнтів не було відпочинку, доводилося багатьом відмовляти. Те, що шитиме одяг, вона знала ще з дитинства, обшиваючи своїх ляльок. Після школи знала точно, куди вступатиме.

Шила дуже акуратно, речі сиділи ідеально по фігурі, всі клієнти були в захваті. Робота приносила їй задоволення, і приносила дохід. Незважаючи на велику кількість одягу в магазинах, багато хто волів індивідуальне пошиття.

Через тиждень її мама прийшла до неї в сльозах.

– Доню, біда, гере яке.. Дочки Ольги Сергіївни, Ніни, яка сукню замовити хотіла, не стало. З нареченим їхали машиною по справах, і таке сталося…

Вони такі молоді були, щасливі, до весілля готувалися, і таке сталося. Замість весілля тепер прощання.

Світлана дуже засмутилася. Яке несправедливе буває життя.

– Батькам тепер доведеться купувати весільну сукню, ховати Ніночку в ні.. Не встигли вони замовити пошиття.. Біда яка, ховати дочку.

Світлана шила до глибокої ночі, і все думала про розповідь мами. Бог не дав їй дітей, на оглядах сказали, що вона не зможе мати дітей. Спочатку переживала дуже, а потім змирилася.

Та й вік вже був не найкращим для народження, 43 роки нещодавно виповнилося. Вона уявляла, як це важко, ховати свою дитину, дуже співчувала батькам молодих.

Раптом різко відчинилось вікно в кімнаті. Світлана здивовано пішла закривати його. Як таке може бути, саме відкрилося.

Повертаючись на своє робоче місце, вона побачила біля столу дівчину. Вона була ніби прозора, крізь неї було видно кімнату.

– Ну ось, допрацювалася, марення вже почалися, треба терміново спати йти.

– Зшийте мені сукню, будь ласка. Не дано мені було вийти заміж на землі, хоч туди піду в тому, в чому хочу. Це моя остання сукня. Ми з Андрієм будемо разом тепер назавжди. Так було приготоване нам з гори.

– Дівчино, ви хто? Що це за такий жарт?

– Я Ніна.. Тільки ви зможете пошити так, як я хочу.

Мені дали можливість побачити, що мене чекає далі, і знаєте, там чудово, я не переживаю йти, тим більше коханий буде поряд. Але я так хочу бути красивою, востаннє.

Світла здивувалася. Невже це з нею відбувається? Таке вона бачила лише у кіно. Нісенітниця якась. Треба йти спати. Напевно, вона багато думала про цю ситуацію, от і здається тепер всяке.

Світлана пішла в спальню і тут же міцно заснула. Вранці вона взялася знову за роботу. Те, що було вночі, вона прийняла за сильну втому та багату уяву.

Увечері вона вирішила лягти раніше. Прибравши робоче місце, Світлана знову побачила дівчину в прозорому серпанку.

– Знаєш, я починаю звикати до свого стану. Тільки важко дивитися на маму, як вона переживає. Я намагалася до неї догукатися, але вона надто засмучена, не може вловити мої вібрації, а ти можеш.

– Ніно, а що буде потім, коли з тобою попрощаються? Ти підеш на небо, чи як це відбувається?

– Мій провідник сказав, що поки я буду тут, у тому місці, де жила. А потім він поведе мене туди. Більше я не можу нічого сказати, не можна. Мені відкрилося багато речей. Насправді в цьому немає нічого страшного, це перехід в інший стан, там зовсім інший світ, де я продовжу своє існування.

Настане час, і я повернуся в новому тілі, і не обов’язково дівчинкою. А цей земний шлях я хочу завершити в образі вродливої ​​нареченої. Будь ласка, допоможи мені в цьому.

Світлана розгублено знизала плечима.

– Але ж я навіть не знаю, яку сукню ти хочеш, який у тебе розмір. Та й батькам твоїм як я це поясню?

– Ти ший, і ні про що не думай. Все складеться так, як треба. Ось дивись, яке воно має бути.

Дівчина закружляла по кімнаті в красивій білій сукні, потім зупинилася. Світлана уважно вивчала фасон і всякі деталі. Сукня дійсно була дуже гарна, мереживна.

Світлана почала малювати ескіз, приділяючи увагу різним деталям. Коли вона перестала малювати, дівчина розчинилася.

Вранці, Світлана підійшла до столу, і побачила свій ескіз. Значить, це правда було, це не сон.

Світлана поїхала в магазин і купила найкрасивіше мереживо і найкращу тканину. Розмір сукні вона визначила на око, дівчина була худенька. Прийшовши додому, вона відразу сіла шити. І не помітила коли настав вечір. Чоловік погладив її по плечі.

– Світлано, з тобою все нормально? Ти сама не своя в ці дні. Що трапилося?

– Розкажу, не повіриш… Тому, не буду нічого говорити, не ображайся.

Через два дні сукня була готова. Ніколи їй так легко і швидко не шилося, наче хтось допомагав. Одягнувши на манекен сукню, Світлана залюбувалася своєю роботою. Як шкода, що в житті Ніна не встигла побути нареченою.

Увечері до неї прийшла мати з новинами.

– Уявляєш, ніяк не можуть організувати все батьки Ніни… То заморочки з документами. То сукню ніяк знайти не можуть, відмовляються їм продавати, де це бачено. Оля сама не своя.

– Мамо, я пошила сукню для Ніни…

– Доню, як це так? Ти ж не хотіла шити, та й мірки не знімала.

– Мамо, нехай забирають, так треба, повір..

Наступного дня родичі Ніни забрали сукню. Грошей Світлана не взяла з них.

Сукня підійшла ідеально.

– Дочко, вона була така красива, і посміхалася..

Через кілька днів Світлані наснилася Ніна. Вона кружляла в танці з нареченим, і на обличчі сяяла усмішка. Вони знаходилися в чудовому саду, з незвичайними квітами та рослинами. Щебетали птахи, десь шумів струмок.

Закінчивши танцювати, Ніна подивилася на Світлану.

– Вона шикарна, дякую! Я щаслива! І ще… Скоро в твоєму житті з’явиться Оля. Я допомогла їй знайти дорогу до тебе.

Світлана різко прокинулася. Ніна щаслива, сукня сподобалася, значить, все це було не дарма … Про яку Олю йшлося, незрозуміло.

Світлана знову пішла з головою в роботу. Періодично вона ходила в гості до подруги, щоб трохи відволіктися від шиття. Вони пили чай та згадували молодість.

– Ой, Віро, щось мені погано останнім часом, треба перевіритися, чи запрацювалася зовсім.

– Світлано, давно пора! Зовсім ти з цією роботою себе закинула!

***

– Світлано, ви вагітні. Це трохи дивно, у вашому віці важко багатьом завагітніти вже.

– Не смішіть. Я проходила огляд, і мені сказали, що я не можу мати дітей. Перевірте краще.

– Сумнівів немає. Ось, дивіться на екран. І це дівчинка. Вітаю!

Світлана вийшла вся в сльозах. Сльозах щастя. Це було якесь диво. Після стількох років очікування.

Купивши букет квітів, Світлана йшла пішла на цвинтар, шукаючи пам’ятник Ніни. Знайшла швидко, як не дивно, вона гадки не мала, де вона була. Ноги ніби самі йшли у потрібне місце.

– Дякую тобі, Ніно. Ти подарувала мені найдорожче, дитину.. Сподіваюся, ви з Андрієм теж щасливі там.

Поклавши букет, Світлана йшла додому з усмішкою на губах, погладжуючи животик. Не допоможи вона з сукнею, і не було б дитини.. Даруй добро, і воно до тебе повернеться.

КІНЕЦЬ.