Думаючи про укладання лікаря, Світлана не уявляла навіть – як сказати чоловікові. Вони так сильно мріяли про дитину, але тепер уже не справдиться це бажання, адже безпліддя жінки підтвердилося. Лікарі розвели руками та сказали, що навіть ЕКО у її випадку не допоможе. У неї просто немає варіантів.

— Світла, ну що ти, справді? Не діло ставити хрест на своєму житті. У тебе все попереду, – заспокоювала мама. – Ти ж розумієш, що якщо судилося, Бог подарує дитину, а якщо ні… Може, це й на краще? Я всякого про ЕКО це наслухалася. Це не так красиво, як показують у фільмах. Скільки болю доводиться терпіти бідним жінкам? А те, що їх гормонами обколюють – хіба це корисно?

Світлана лише зітхала. Вона попросила маму поїхати разом із нею, бо переживала, а тепер думала, що краще й не робила б цього. Не хотілося, щоб по болючому мозолі безжально тупцювали.

— Не знаю, як Мишкові в очі дивитися, – чесно зізналася жінка. – Він так мріяв про сина, а тепер нікого не буде. І прийомна дитина не найкраще рішення. Усі у сім’ї Міші проти усиновлення. Я розгублена, мамо.

Світлана не розуміла, що її лякало у цій ситуації найсильніше – неможливість народити малюка чи реакція чоловіка. Адже він міг відреагувати по-різному.

Що, коли він вирішить кинути її? Як вона житиме без коханого чоловіка? Світлана задумалася над словами матері. Вона хотіла народити малюка, але чи готова була до нього насправді? Довелося б забути про кар’єру та повністю перебудувати своє життя.

— Ти про що замислилась? – Світлана подивилася на матір та вибачилася, що не почула її питання. — Я кажу, що якщо тебе любить Михайло, то прийме це, як само собою зрозуміле. І ви разом щось придумаєте.

Напевно, ти маєш рацію. Дякую за підтримку, мамуль. Сьогодні розповім все Мишкові. Не бачу сенсу приховувати. Шила в мішку не приховати, та й він має право знати правду. Якщо вирішить піти, я зрозумію його. Можливо, так і вчинила б на його місці.

Звісно, ​​Світлана так би не вчинила. У глибині душі вона розраховувала отримати підтримку від чоловіка, але Михайло лише зміряв жінку крижаним поглядом. Почуте чоловікові не сподобалося. Він залишився незадоволений висновком, отриманим Світланою, і заявив, що йому слід добре обміркувати все.

— Ти втечеш від мене? – тремтячим голосом запитала Світлана.

— Ну, що за маячню ти несеш? Нікуди я йти не збираюся. Ми придумаємо щось. Потрібно трохи більше часу. Давай спати лягати? День сьогодні важкий був жахливий, голова розколюється. Та й настрій тепер не той.

Слів підтримки від чоловіка Світлана не почула. Вона подумала, що радіти має, адже Мишко не відмовлявся від неї. Звісно, ​​його шокувала новина. Напевно, тепер переживає і не знає, як правильно поводитись у цій ситуації? Вона сама не знала. Втрачалася у вирі думок, що пульсували на задвірках свідомості.

Ніч тривала надто довго. Заснути не виходило. Усе одна думка крутилася у голові – чоловік може кинути її. Цього Світлана боялася, бо любила Михайла. Якось її покинула кохана людина. Довгий час вона не могла прийти до тями, і ось тепер знову опинилася в ситуації, коли може стати непотрібною.

Вранці Михайло поїхав на роботу раніше, ніж зазвичай. Він не поцілував Світлану і не побажав їй гарного дня. Це здалося тривожним дзвіночком, але жінка вирішила, що накручувати себе не стане. Вона не могла нічого змінити, тому вирішила плисти за течією.

Під час обідньої перерви Світлана зустрілася зі своєю подругою і все розповіла їй. Тетяна поспівчувала, звичайно, а потім додала:

— Якщо чоловік тебе кохає, то не кине нізащо. Все у вас буде добре.

— Хотілося б у це вірити, – усміхнулася Світлана.

— Йому зараз переварити треба новину, а потім дійде до нього остаточно, і тоді заспокоїться. Головне ти сама поки не накручуй. Не чіпляйся до нього з розпитуваннями. Дай йому час звикнути до цієї думки. Сама ж кажеш, що він більше за тебе мріяв про дитину.

— Так і вчиню, дякую тобі за підтримку, Танюшко. Що б я без тебе робила?

Світлана заспокоїлася. Після розмови з подругою їй полегшало. Вона вже так сильно не переживала і думала, що чоловікові справді складно прийняти рішення. Він про дитину мріяв сильніше за саму Свєту. У нього вже всі брати були з дітьми, батьки ще підштовхували, щоб скоріше обзаводилися дитиною. Тиск сім’ї мав важливе значення.

Повернувшись додому після роботи, Світлана приємно здивувалася, бо на столі стояв букет її улюблених квітів. Чоловік наблизився до неї, притиснув до себе і сказав, що у них обов’язково буде добре, адже вони люблять один одного. І Світлана зрозуміла, що дарма переживала.

Начебто все справді складалося добре. Іноді Світлана шукала нетрадиційні методи лікування безпліддя. Хтось радив вирушити до Тибету, казали, що чудово вилікувалися там від усіх хвороб. Що тільки не писали люди, але Світлані слабо вірилося, що існує на сто відсотків дієвий спосіб. Вона подумувала запропонувати чоловікові вирушити у відпустку до гірської місцевості. Хто знає, раптом у них все вийде? Нехай і надії на такий кінець залишалося мало.

Чоловік поводився дивно: часом він перетворювався на крижану, відсторонену людину і практично не спілкувався з дружиною, пропадаючи у рідних або на роботі, а часом ставав дуже дбайливим, обіймав дружину, завалював подарунками та компліментами. Раніше з ним таке не відбувалося. Світлана намагалася розгадати, що трапилося. Вона обережно запропонувала чоловікові взяти дитину з дитячого будинку, стати в чергу на усиновлення немовляти, але зрозуміла, що дарма це зробила, Михайло ніби з ланцюга зірвався. Він зло подивився на дружину і заявив, що терпіти чужу дитину не зможе. Полюбити – тим паче.

— Зрозумій ти, я мріяв про рідне, про своє тіло та кров, а не про те, якого і не знаєш яким чином і під якими препаратами зачали. Цей варіант я ніколи не розглядав і тепер не буду. Навіть не здумай більше заїкатися. Не буде дитини і не буде.

Світлана звинувачувала себе, коли ловила погляди чоловіка, спрямовані на жінок із візками. Видно було, що Михайлу хочеться зазнати щастя батьківства. Чи сильніше хотілося його батькам, які переконували сина, що він повинен завести дитину якнайшвидше? Світлана подумала, що їй слід поговорити зі свекрухою на цю тему, але чоловік сказав, що батьки його поїхали у відпустку, та й взагалі не слід з ними зустрічатися. Його категоричності Світлана не розуміла, але наполягати не стала.

Минуло майже десять місяців. Світлана звикла до думки, що не зможе стати матір’ю. Вона думала, що це не так уже й погано, адже є можливість присвятити час собі, подорожувати та розвиватися. Ми живемо не лише заради продовження роду. Можливо, Світлана і не хотіла стати матір’ю, а мрію цю їй вселив чоловік?

Готуючись відзначити з коханим п’яту річницю їхнього весілля, Світлана намарафетилася. Вона крутилася перед дзеркалом, розглядаючи власне відображення, посміхалася, адже все вийшло просто чудово. Стіл уже був накритий – Світлана спеціально відпросилася цього дня з роботи, щоб приготувати святкову вечерю. Ось тільки Михайло чомусь спізнювався. Жінка дзвонила йому, але чоловік не відповів. Тільки опівночі він передзвонив сам і попросив не чекати його, переночує у брата, бо в них якесь свято. Говорив Михайло заплятливою мовою, і Свєті було обідно, що він забув про річницю, вирішивши відсвяткувати щось інше. І не попередив її навіть!

Минув ще тиждень. Михайло десь пропадав, вдома був рідкісним гостем, і Світлана вже подумала, що у її чоловіка з’явилася інша. Раніше він не поводився ось так, а тепер немов вони і не подружжям були один одному, а сусідами.

У день, коли життя розділилося на «до» та «після» Михайло попросив Світлану не затримуватися на роботі, а хотів приїхати раніше. Жінка так і вчинила. Повернулася до порожньої квартири, написала чоловікові повідомлення, що вона вже вдома, але він його навіть не прочитав, а невдовзі до квартири пролунав дзвінок.

Світлана відкрила та була шокована кількістю коробок, які заносили кур’єри. Вона не розуміла, що там, але здогадувалася, і серце готове було вискочити з грудей. Слідом за ними у квартиру зайшов чоловік, але не один. Михайло тримав на руках немовля. Це точно була жива дитина, а не лялька. Жінка икнула, відсахнулася і злякано подивилася на чоловіка.

— Мишко, а це… це що таке?

— Тихіше ти! Злякаєш малюка, а він так солодко спить. Краще візьми його, а я двері зачиню.

Як немовля виявилося у неї на руках, Світлана до ладу і не зрозуміла. Вона тримала малюка тремтячими руками, боялася зробити щось не так, але найсильніше хотіла якнайшвидше віддати його чоловікові.

— Я все-таки не розумію… Забери його, будь ласка.

— Ти звикнеш, Свєточко. Це наш син, Арсен. Ти не можеш народити, тож я вирішив усе сам, – заявив чоловік задоволеним голосом. Він підняв підборіддя. Гордість так і розпирала його, а Світлана не розуміла – чому пишатися.

— У сенсі сам? Яким чином? Я нічого не розумію, Мишко… Як ти сам?

— Ну, не в прямому, звичайно. «Зробив» дитину сам, що тут незрозумілого. Мати його на сто відсотків здорова. Вона написала відмову від сина. Все в порядку. Тепер він наш. Невже ти не рада? Ти не могла народити, але тепер маємо повноцінну сім’ю. Ти можеш звільнятися з роботи та виховувати Арсенія. Я не просто так просив тебе не з’являтися моїм батькам. Я сказав усім, що ти вагітна, дуже забобонна, і поки не зможеш зустрічатися з ними.

Того дня, коли вони мали річницю, народився Арсен, тому чоловік відзначав це свято з братами, а Світлана і не знала навіть, що її чекає найближчим часом. Як і не знала тепер, що робити далі. Вона дивилася, з якою турботою та ніжністю чоловік притискає дитину до себе. Дивилася і розуміла, що сама не зможе так само.

— А як ти його «зробив», дозволь запитати?

— Звичайно, звичайно ж. Так було найкраще, щоб у дитини не було жодних патологій. Кинь! Тільки не включай ревниву дружину зараз, гаразд? Я для нас старався. Зате подивися, яке у нас сонечко з’явилося.

Світлана дивилася, але не відчувала до немовляти нічого, окрім огиди. Це була чужа для неї дитина. Плід зради. Як би зараз чоловік не намагався виправдатися, а ця дитина не спільна… і Світлана не готова виховувати її. Як і прощати чоловіка за зраду. Якщо він так сильно хотів малюка, міг же поговорити з дружиною. Вони разом вибрали б сурогатну матір та підійшли до цього питання серйозно. Він вирішив усе сам. І тепер тішився теж сам, а Світлана дивилася і розуміла, що їй немає місця в сім’ї, де її думка нікого не цікавить.

Квартира, в якій жило подружжя, належала Михайлу. Світлана не збиралася влаштовувати скандали, вона просто мовчки пішла до кімнати та почала збирати речі.

З вітальні пролунав дитячий плач.

— Світлано, візьми дитину! Мені потрібно йому суміш приготувати та зібрати меблі.

Світлана розуміла, що дитина ні в чому не винна, щоб тепер голодувати. Вона пішла на кухню, знайшла у пакеті все необхідне для приготування суміші, зробила її та принесла чоловікові.

— Дякую. Могла б просто потримати його. Знайомтеся, звикай до синочка. Корми його, а я меблі зберу.

На телефон Світлани надійшло повідомлення, що її чекає таксі біля під’їзду.

— Вибач, але я не маю на це часу. Далі справляйся якось сам.

– Як це сам? – Михайло виглядав здивованим.

— Ось так, Мишко… Ти ж народив сам, почав природним шляхом, так ось і далі сам… Усі питання головні вирішив, виховати праці не складе, а я йду…

Михайло навіть відреагувати якось не встиг. Він очікував, що дружина може закотити істерику, навіть приготувався захищатися, репетирував, що скаже їй, як аргументує своє рішення, але вона відреагувала спокійно і просто пішла. Що йому робити тепер, Михайло навіть не припускав, він був упевнений, що Світлана нікуди не дінеться і тільки порадіє, що дякувати йому ще буде, а вона пішла.

Ось так просто… взяла та залишила його. А що робити далі з дитиною? Чоловік уявлення не мав. Він почав у паніці дзвонити до Світлани, але вона відключила телефон. Довелося кликати на допомогу маму, а як виправдовуватись перед нею, Михайло навіть не уявляв.

Світлана поїхала до батьків. Вона планувала найближчим часом зайнятися пошуком варіанта для покупки житла в кредит, адже жити все життя з батьками не буде. Вчинок чоловіка різко обрубав усе. Не Світлану покинули цього разу, вона сама пішла. Просто миттєво перегоріла, почувши себе зрадженою. Не було болю, тільки порожнеча в грудях величезною діркою. Батьки Свєти були шоковані, подумували навіть, що Михайло так пожартував, хотів випробувати дружину, але потім зрозуміли, що це не жарт.

Вже цього ж вечора до Світлани примчала свекруха. Вона вимагала, щоб жінка повернулася до чоловіка та дитини.

— Це не моя дитина. Ваш син обдурив вас. Я не народжувала цього малюка, бо безплідна. Нехай Михайло звернеться до матері хлопчика, з якою його і почав природним шляхом, а я подаю на розлучення. Якщо не вірите мені, ви подивіться документи на дитину, а якщо їх немає … може, у Михайла включиться совість, і він розповість вам правду?

Із цими словами Світлана остаточно поставила крапку на своєму шлюбі. Вона вирішила, що обов’язково впорається, і далі насолоджуватиметься життям.

Розлучення Світлана отримала швидко, тому що претензій у неї до Михайла не було, як і бажання ділити спільно нажиту в шлюбі машину – нехай дістанеться йому, адже чоловік купував її на власні гроші.

Просто хотілося якнайшвидше позбутися такої людини у своєму житті і жити далі для себе, насолоджуватися життям, а не просто існувати. Саме цим Світлана і зайнялася після розлучення. А Михайлу довелося туго, адже слід було відповідати за свої рішення та піднімати на ноги довгоочікувану дитину. Він намагався повернути Світлану, але нічого не вийшло.

Батьки допомагали з онуком неохоче, дорікали синові, що вчинив так необачно, і вимагали, щоб терміново знайшов для хлопчика матір. Та тільки мало бажаючих вирощувати чужого малюка. Адже Михайло й сам би не зміг.

КІНЕЦЬ.