– Твій чоловік тебе зрадив! – заявила мати за сніданком.

– Звідки така інформація? – округлила очі Світлана.

— Вчора знову опівночі з’явився, чужими парфумами від нього несло, які тут можуть бути сумніви? – Поділилася спостереженнями мати.

— У Віті складний проєкт на роботі, він попереджав, тож я в курсі. А щодо парфумів, то тобі все здалося, – рішуче відкинула підозри жінка.

– Ти серйозно?

Людмила Федорівна уважно придивилася до дочки.

— Світлано, ти моя дочка, і найменше на світі я хочу завдати тобі переживань…

– От і не треба! – заявила Світлана. — І взагалі, ночами спати треба, а не за чужими чоловіками шпигувати.

— Я ні за ким не шпигувала, — образилася мати. — Але ви живете зі мною в одній квартирі, я все бачу і не можу вдавати, що нічого не відбувається!

— Навіть якщо ми живемо разом, мої стосунки з чоловіком тебе не стосуються. Віктор мені не зраджує, у нього просто робота напружена. І взагалі, у нас зараз і так клопоту повно, нам кредит платити треба.

Жінка сьорбнула каву з чашки і подивилася на матір.

— Я повинна якось зводити кінці з кінцями, ось підробіток взяла… Мені й так нелегко, мамо, а тут ще ти зі своїми підозрами.

— Ну, дивись… Я тобі добра бажаю, ти ж знаєш, але якщо ти материнської поради не слухаєш то це твої проблеми…

— Та я слухаю, мамо, слухаю, — пом’якшала Світлана. — Тільки зараз це не вчасно…

— А такі речі ніколи й не бувають вчасно, — зробила висновок Людмила Федорівна і вийшла з кухні.

Світлана лише зітхнула.

***

Цілий тиждень теща дивилася на зятя з підозрою, але той ніби не помічав її поглядів. У п’ятницю вона поїхала в гості до подруги з ночівлею.

Світлана прийшла додому раніше, розраховуючи спокійно повечеряти на самоті і лягти спати, не чекаючи чоловіка – складний проєкт займав усе більше часу.

– О, а чого ти так рано? — зʼявився на порозі Віктор, щойно дружина увійшла до квартири.

— Я на тижні затримувалася, сьогодні раніше відпустили, — машинально доповіла дружина. — А ти якими долями? Я думала, ти пізно повернешся… Невже проєкт здали?

— Та ні,— зам’явся чоловік,— ще не здали. Просто ми тут з колегою зголодніли і вирішили до нас зайти, поїсти чогось і продовжити обговорення.

— Ну гаразд, — кивнула дружина, — ходімо, я нагодую вас із колегою.

Жінка зайшла на кухню та побачила колегу.

– Христина, – представилася яскрава брюнетка у діловому костюмі.

– Світлана, – промовила дружина і кинула погляд на чоловіка.

Той тупцював на порозі кухні і виглядав збентеженим.

— Ми тут, чесно кажучи, вже погосподарювали, хто ж знав, що ти прийдеш раніше… Я думав, ми самі будемо, Людмила Федорівна ще вчора сказала, що до подруги поїде… — виправдовувався він.

– Та нічого, – намагаючись зберігати спокій, знизала плечима Світлана, поволі розглядаючи Христину.

Віктор помітив погляди дружини і поспішив пояснити:

— Христина моя співробітниця, тобто вона начальник відділу, в якому я працюю, ось… Ми разом працюємо і… Ти не подумай нічого такого, ми просто колеги…

Поки чоловік тупцював і крутився, гостя вела себе цілком впевнено.

— Та ми, власне, вже й закінчили на сьогодні, тож я, мабуть, піду.

Жінка підвелася і попрямувала до виходу.

— Але завтра, як завжди, зустрічаємось на роботі, проєкт не чекає!

— Так завтра субота, — підказала Світлана.

— Ну що вдієш, — заметушився чоловік, подаючи колезі пальто. — Ми не маємо вихідних, коли проєкт до здачі готується.

– І що це було? – Запитала Світлана, коли двері за гостею зачинилися.

— То я ж пояснив, це Христина, начальниця нашого відділу…

– Так, я це чула.

— Ну, так ми обговорювали свої робочі справи…

— І ти вирішив привести до хати чужу жінку, доки нікого немає?

— На що ти натякаєш? — образився чоловік. — Я що, не можу запросити колегу в гості?

– Можеш, звичайно. Але, по-перше, це мамина квартира, добре б спочатку в неї спитати. По-друге, повторюся, ти привів чужу жінку в порожню квартиру. Це дивно, тобі не здається?

– Ні, не здається! – сердився чоловік. — Та що таке взагалі? Я в якийсь час прийшов додому раніше, а ти замість того, щоб радіти, мені допит влаштовуєш!

Віктор запустив руки у волосся і заходив по кімнаті.

– Звідки такі підозри? Тебе мати налаштувала? Чи що? Вона давно на мене дивні погляди кидає!

— Мама тут ні до чого, — обманула Світлана.

— Просто я вимотуюся із сил, працюю, потім ще вдома підробляю, а ти ведеш додому незрозумілих дівчат!

— Які незрозумілі дівчата? – округлили очі чоловік. — Я тобі сто разів сказав, Христина колега! Вона ніяка не дівчина!

— Вона жінка і, мабуть, досить приваблива, тобі завжди такі подобалися, — зауважила дружина. – І так, мені підозріло, що ти її привів саме того дня, коли був упевнений, що вдома нікого не буде.

— Та що ти вигадуєш, Світлано? Я працюю на знос, у вихідні в офісі сиджу, роблю все, щоб грошей більше заробити, а ти мене підозрюєш не зрозумій у чому!

У цей час Світлана помітила на підвіконні посудину із золотистою шийкою, букет у шелестячому папері та коробку цукерок.

— А що я маю думати, якщо ти приводиш додому дівчину?

– І ось це все? – Вона вказала рукою на підношення.

– Ну, наприклад, що я вирішив порадувати дружину! — із викликом промовив Віктор. — Така думка тобі не спала? Якби ти не накинулася на мене з порога, я б тобі вже давно все вручив!

– Так? — із сумнівом перепитала дружина. — І з якого приводу бенкет?

— Та чому обов’язково має бути привід?

Він дивився ображено, і Світлана засумнівалася у своїх претензіях.

— Ну не знаю… Зазвичай квіти дарують у свята…

— І хто встановлює такі правила? Я, може, хотів коханій дружині зробити сюрприз!

Світлана все ще дивилася із сумнівом.

— Та чого ти, Світлано, правда? Ми з Христиною з зустрічі їхали, зголодніли, вирішили перекусити, якраз у нашому районі були. Я запросив її додому. А на шляху вирішив щось для тебе прихопити, щоб відсвяткувати вечір п’ятниці.

Пояснення виглядало правдоподібним.

— Ну гаразд, якщо так, — пом’якшала дружина.

— Ну, звичайно, а як ще? — підбадьорився Віктор. — Я закінчив на сьогодні справи і вільний. Ми можемо відпочити вдвох, розслабитись, тим більше Людмила Федорівна до завтра не з’явиться.

Чоловік усміхнувся і глянув зі значенням.

— Тоді діставай келихи, — зітхнула полегшено Світлана і посміхнулася чоловікові.

***

— Я вже так втомилася від цього всього, ти навіть не уявляєш, — скаржилася Світлана за кілька днів подрузі та колегі Ларисі. — Цей кредит мене доконає. Та ще мама так не вчасно зі своїми підозрами.

– Що за підозри? — спитала Лариса.

— Та ти уявляєш, вона Вітю мого в зраді звинувачує! Мовляв, приходить пізно, у вихідні працює, підозріло…

— Так вона має рацію, хіба ні?

– Ні, звичайно! Вітя мене попередив ще місяць тому, що вони складний проєкт починають, і він менше буватиме вдома. Натомість йому обіцяли добре заплатити. Нам це до речі, сама розумієш… А мама мене так завела, що я днями мало не вигнала чоловіка з дому!

— І чим же завинив? – Усміхнулася Лариса.

— Та я якось раніше з роботи повернулася, а він свою начальницю на чай привів. Я як цю Христину побачила, бозна-що запідозрила. Це все нерви, та ще й мама.

— Ну не знаю, я б, мабуть, теж щось запідозрила, якби мій чоловік якусь Христину додому притяг.

— Ось і ти туди… — зітхнула Світлана. — Не буде мій Вітя за моєю спиною романи крутити. Та й не на часі зараз, у нас фінансові проблеми на першому місці.

— Ну, це ти так думаєш, — зауважила подруга.

— Гаразд, не будемо про це, — зупинила неприємну розмову Світлана. — Давай краще працювати, бо ввечері знову затримуватись доведеться, а в мене ще підробіток…

***

Коли Світлана повернулася з роботи, Людмила Федорівна вже чекала на неї. На столі перед матір’ю лежав простий телефон.

— Ось тобі й доказ, — загадково промовила мати і вказала на телефон.

– Доказ чого? – Не зрозуміла дочка. — І взагалі, що то за апарат? В нас ні в кого такого немає.

— Та я теж здивувалася, коли виявила його. Він валявся під тумбочкою у коридорі.

— Може, хтось упустив? — почала роздумувати Світлана. — Загалом у нас тут особливо й не буває нікого… Хоча минулого тижня до Віті колега заходила…

– Колега? – підняла брову мати.

— Так, начальниця його. Вони у нашому районі по роботі опинилися, і він її на чай привів.

— Ну, цей телефон навряд чи належить жінці. Мало того, зважаючи на те, що я там побачила, це апарат твого чоловіка.

— Та Вітя не має такого телефону!

Світлана здивовано розглядала дешеву річ.

-У Віті хороший дорогий смартфон, навіщо йому ця нісенітниця?

— А ти заглянь у повідомлення, — порадила Людмила Федорівна.

Вона дивилася на дочку зі співчуттям. Світлана ввімкнула апарат і заглибилася у читання листування.

***

У замку заворушився ключ, і до квартири зайшов Віктор.

– Всім привіт! — Вигукнув чоловік із коридору.

Увійшовши на кухню і зустрівши погляд дружину, чоловік зніяковів.

— А ти чого така похмура?

– Як поживає Христина? — напружено спитала дружина.

— Нормально живе, — здивувався Віктор. – А що?

— Та нічого, просто вона в санаторій зібралася, от я й подумала, може, у неї зі здоров’ям проблеми… Вона, до речі, й тебе запрошує з собою, — промовила Світлана, не зводячи очей з чоловіка.

— До якого санаторію? — забелькотів той. — І звідки ти знаєш? Христина дзвонила? Чи приходила?

Обличчя чоловіка стало стурбованим.

– Та ні, вона тобі повідомлення залишила.

Світлана поклала перед чоловіком злощасний телефон, чоловік зблід.

— Це не те, що ти подумала, — почав він.

– А що я подумала, Вітя? Що мій чоловік має окремий телефон для зв’язку з коханкою?

— Цей телефон для роботи, — заявив чоловік, однак у вічі дружині він не дивився. — Корпоративний номер його оплачує компанія.

– Охоче ​​вірю, – кивнула головою дружина. — А компанія в курсі, які розмови ведуть її співробітники корпоративного зв’язку?

Віктор мовчав.

— Ти, напевно, звідти зайве видалив, але й того, що збереглося, достатньо, щоб зрозуміти, для чого він призначений.

— І навіщо?! — раптом озирнувся чоловік. – Що такого там написано, що ти вирішила бозна-що?! Я ж тобі казав, що Христина колега! Ну, зібралася вона в санаторій, і що? Вона не може мене повідомити?

З того, як впевнено казав чоловік, Світлана зрозуміла, що здогадка щодо віддалених повідомлень вірна.

— Ти впевнений, що був обережний, і все зайве про всяк випадок підтер, але останнє повідомлення ти так і не отримав, бо впустив телефон у коридорі, — продовжувала Світлана. — А твоя Христина не могла знати, що її милу записочку прочитає хтось, окрім тебе.

— Ну то й що? Що таке вона там написала? – Чоловік потягнувся до телефону.

Він швидко прочитав повідомлення і запустив руки у волосся.

– Я ж просив її нічого подібного не писати! — у розпачі промимрив він. — Та що це таке?!

— Це зрада, коханий, — похмуро відповіла дружина. — Тож збирайся і давай до своєї Христини до санаторію…

— Стривай, Світлано, ти все не так зрозуміла! – Спробував виправдатися чоловік. — Це вона, Христина, а я, навпаки, проти…

— Не треба ображати мене ще більше, Вітя, — зупинила дружина монолог. – Я не маленька і не наївна! І якщо я спочатку не бачила, що ти мені зраджуєш, і не вірила мамі.

– А! То Людмила Федорівна таки постаралася?! – вигукнув чоловік.

— І велике їй за це дякую! Якби не мама, я б, може, ще довго не помічала твоїх зрад! Поки я працюю на роботі та ще підробляю вдома, вирішуючи наші фінансові проблеми, ти розважаєшся на стороні!

– Та я, між іншим, теж для нас старався! — зробив чергову спробу зрадник.

— Все, Вітя, більше нічого слухати не хочу! – заявила дружина. – І знати тебе не бажаю! І ще. Кредит узятий, між іншим, на твоє ім’я, тож далі розбирайся з ним сам!

Невірному чоловікові довелося піти, Світлана подала на розлучення і залишилася жити в матері.

Проєкт Віктора закінчився за місяць, а з ним і роман із начальницею. Чоловік спробував повернутися до дружини, але та його не прийняла. Тому що сім’я — це важливо, але це не означає, що треба терпіти зраду.

КІНЕЦЬ.