Михайло показав квиток провіднику і зайшов у старий плацкартний вагон. У ніс одразу ж ударив важкий, прілий запах. Михайло важко зітхнув: нічого не поробиш, робота змушує.

Пройшов до середини вагона і знайшов своє місце. Навпроти вже сиділа маленька згорблена бабуся, дивилася у вікно. Побачивши, що нижнє місце зайняли, повернула голову і ввічливо привіталася. Михайло відповів, але про себе зазначив, що відпочити йому тепер не дадуть.

– Значить, нам по дорозі з вами! – надихнулася старенька. – Мене звати Раїса Миколаївна. А як вас звати?

– Михайло, – буркнув і дістав із чорного рюкзака маленьку книжку.

– Подібний Богу.

– Вибачте, що ви сказали? – Михайло відірвав погляд від книжки і подивився на супутницю.

– Ваше ім’я означає “Подібний Богу”. У мене так дядька звали.

– Зрозуміло, – знову буркнув Михайло, демонстративно піднявши книжку.

Він сподівався, що бабуся зрозуміє натяк і не докучатиме запитаннями та розмовами. Але старенькій нібито було все одно. Вона, не дивлячись на Михайла, продовжила свою розповідь:

– Дядька забрали. Мені тоді було всього чотири роки. Пам’ятаю, як мама сильно плакала, це її брат був, улюблений. Ох і важкі часи були. Не те що зараз. А у вас діти є?

– Угу.

– Без дітей погано. У мене син один. Більше не довелося . Чоловік рано пішов засвіти. Може, чули про той автобус, що перекинувся на дорозі? Хоча звідки вам знати. Ви, мабуть, у гостях були? Або по роботі? – старенька говорила і говорила, перемикаючись з однієї теми на іншу.

– По роботі.

– От добре, коли робота є. Син кілька років не працював. Потім одружився і начебто навіть за розум взявся. Щоправда, живуть тепер далеко. Рідко бачимося. А невістка – просто змія справжня. Ні привіт, ні до побачення.

– Так, це погано, – Михайло втретє перечитав речення, але сенс не доходив – зосередишся тут із таким супроводом. Старенька продовжувала базікати без угаву.

Виникло відчуття, ніби Раїса Миколаївна навіть не помічає, що співрозмовнику все одно. Вона просто розповідає своє життя кудись у порожнечу. Коли Михайло зрозумів, що почитати йому не вдасться, він відклав книжку і подивився на супутницю.

– Може, перекусимо?

– Ой, синку, якщо не важко, налий окропу, будь ласка, – бабуся схаменулася і стала діставати з пакетика залізний кухоль.

– У мене є кава в пакетиках. Якщо вам, звісно, можна. Хоча… Там від кави одна назва.

– Та ні, дякую, – усміхнулася бабуся. – Я на ніч намагаюся багато не пити. Просто гарячої води горло змочити.

Михайло взяв два кухлі і попрямував у бік купе провідника, де стояв електричний водонагрівач. Постоявши кілька хвилин біля вікна, раптово усвідомив, що йому чомусь шкода Раїсу Миколаївну. Але пояснити собі причини він не міг.

Повернувшись на своє місце, Михайло поставив кухлі на стіл і дістав упаковку з вівсяним печивом.

– Пригощайтеся, Раїсо Миколаївно. Ви не розповіли, куди їдете. У гості? Чи навпаки додому повертаєтеся?

– Таке м’яке печиво. Якраз для моїх зубів. А то як не купиш – так жувати неможливо. Доводиться розмочувати. Але я люблю в окропі, а не в чаї. Після чаю потім така оскомина утворюється… – продовжила бабуся, немов не чуючи запитання співрозмовника. Але потім сказала:

– Я до сина їду. Онук скоро з’явитися. Хотіла побачитися, поки сили дозволяють.

– Ви молодець, що вибралися. У вашому віці дорога вже важко переноситься.

– Це точно. Дім є дім, Михайлику.

Наступні кілька годин Михайло розмовляв із супутницею. Вона розповідала про своє життя з такою теплотою, що Михайло відчув, ніби повернувся в дитинство, до своєї бабусі. Іноді на очі наверталися сльози, але він не подавав виду.

Вони продовжили розмовляти, навіть коли вимкнули основне світло, і вагон занурився в напівтемряву. Але потім усе-таки вирішили лягти спати. Поїзд прибував о сьомій ранку.

Провідник пройшовся вагоном і почав будити пасажирів. Коли Михайло розплющив очі, він побачив, що Раїса Миколаївна вже сиділа за столом, вдивляючись у заграву світанку за вікном. Її ліжко було зібране.

– Доброго ранку. Ви наче й не лягали.

– Доброго ранку, Михайлику. Я завжди рано встаю. Зате спокійно вмилася. А то зараз усі прокинуться, і в туалетах буде черга. Ви б поквапилися теж.

– Так, так і зроблю, – посміхнувся Михайло, дістаючи зубну щітку з рюкзака. – Раїсо Миколаївно, ви в сина давно були?

– Скоро вже як два роки буде.

– А він до вас не приїжджає? – занепокоївся, завмерши в проході з рушником у руках.

– Рідко. Робота, сім’я, справи. Самі знаєте, як воно буває.

– Так, знаю…

Михайло занурився в думки. Він ріс у бабусі, вважаючи її найріднішою. Часом навіть називав її другою мамою. А потім виріс, вступив до технікуму, і доросле життя закрутило його. До бабусі приїжджав украй рідко, дедалі частіше придумуючи різні відмовки.

Тільки зараз, стоячи в тамбурі біля туалету, до Михайла дійшла неприємна річ: він зрозумів, що відчувала бабуся, коли рідний онук “забував” приїхати або зателефонувати.
* * *
На перон із вагона першим вийшов Михайло, щоб допомогти Раїсі Миколаївні спуститися зі сходів. Він помітив, що бабуся виглядає розгубленою.

– Вас ніхто не зустрічає? – запитав Михайло, не приховуючи здивування.

– Та я й сама доберуся, – усміхнулася Раїса Миколаївна.

Бабуся витягнула ручку у господарської сумки, а потім ногою поправила колесо.

– До побачення, Михайле. Я була рада з вами познайомитися, – тихо сказала вона.

Чоловік на секунду завмер, спостерігаючи, як сухенька старенька віддаляється пероном, протискуючись крізь натовп. Але тут же прискорив крок, наздогнавши попутницю.

– Давайте я вам допоможу. Мене дружина зустрічає, чекає на парковці. Ми вас довеземо, куди скажете.

– Та я б сама, на автобусі, – стала відмовлятися Раїса Миколаївна.

– Ну що ви! Ми майже зріднилися в цьому поїзді. Дозвольте вам допомогти.

Дружина Михайла з розумінням поставилася до його прохання. Раїса Миколаївна простягнула маленький папірець з адресою.

– Ось сюди, будь ласка. Дай Бог вам здоров’я!

– Та нам нескладно. Ми живемо неподалік. Тож, вважайте, дорогою їдемо, – усміхнулася Світлана і з тривогою поглянула на чоловіка.

– Раїсо Миколаївно, а чому вас ніхто не зустрів? – стурбовано запитав Михайло.

– Син працює, а в невістки термін великий. Їй важко пересуватися.

– І навіть таксі не викликали? – з легким обуренням запитала Світлана.

– Що ви, вони пропонували. Я відмовилася. На автобусі дешевше, та й я нікуди не поспішаю.

– Але в наш район вам довелося б із вокзалу з пересадками їхати. Вам хоч пояснили, як дістатися?

– Та я ж не маленька, – розсміялася бабуся, – язик є, у людей би запитала.

Раїса Миколаївна склала зморшкуваті долоні на колінах, оглядаючи місто.

– Красиво у вас тут.

– Нам теж подобається, – вимовила Світлана, постійно поглядаючи на стареньку через дзеркало заднього виду.

Машина зупинилася біля під’їзду. Михайло допоміг Раїсі Миколаївні вибратися, а потім дістав із багажника її сумку на коліщатках.

– Ось дякую вам, діти!

– Раїсо Миколаївно, запишіть мій номер, будь ласка. Про всяк випадок. Ну, хіба що. Ми завжди допоможемо зі Світланою.

– А в мене й ручки із собою немає, – бабуся поплескала по кишенях штанів.

– Давайте свій телефон, я вам наші номери додам, – сказала Світлана.

Вона вбила в маленький кнопковий телефон номер Михайла, а потім зателефонувала на свій номер, щоб він теж зберігся.

– Ну, ось і все, – простягнула бабусі телефон. – Ваш номер я теж зберегла. Якщо щось буде потрібно – просто зателефонуйте. Домовилися?

Михайло проводив стареньку поглядом. Переконавшись, що вона зайшла в під’їзд, видихнув.

– Щось неспокійно в мене на душі, – вимовила Світлана.

– Так, і в мене так само…
* * *
Два дні Світлана і Михайло не знаходили собі місця. Вони кілька разів поривалися зателефонувати Раїсі Миколаївні самі – у Свєти ж залишився її номер теж – але зупиняв здоровий глузд: що подумають люди, коли незнайомці будуть довідуватися про здоров’я сторонньої їм старенької? Але вже на третій день Світлана все-таки набрала номер бабусі.

– Алло. Хто це?

– Раїсо Миколаївно, вітаю! Це Світлана, дружина Михайла. З поїзда який.

– Вітаю, люба!

– Раїсо Миколаївно, у вас усе гаразд?

– Так, – тихо промовила бабуся. На тому кінці дроту був якийсь шум.

– Ви на прогулянці? Я вас не сильно відволікла? А то погано чутно.

– Ні-ні, все гаразд. Я… так, вийшла подихати повітрям.

– Шумно так. Наче ви біля дороги, – спробувала пожартувати Світлана, подумки перебираючи в голові, де в їхньому районі могла бути жвава траса.

– Та ось гуляла і вийшла до дороги. Якщо чесно, то трохи загубилася, – із соромом промовила бабуся.

– О Господи. Я зараз вільна, Раїсо Миколаївно. Будь ласка, ви бачите якусь табличку? Я зараз за вами приїду!

Світлана півгодини об’їжджала навколо району, оглядаючи околиці. І на одній із вулиць вона побачила Раїсу Миколаївну. Розгублену і виснажену. Бабуся пішла з дому майже о восьмій ранку і досі не повернулася, хоча на годиннику вже був полудень.

Світлана, після довгих розпитувань, дізналася, що бабусю буквально силоміць виставили за двері, щоб вона не заважала під ногами у невістки. Та й Раїсі Миколаївні було соромно з’являтися в будинку у сина. Вона їм тільки заважала – так вони відкрито й заявили. Ось бабуся і пішла гуляти, щоб день швидше минув.

– Ох, Раїсо Миколаївно. Що ж ви не подзвонили? Я як відчувала!

– Та якось незручно…

Світлана стрималася, щоб не засуджувати, не виговорювати їй – і так нелегко довелося людині. Вона приїхала до сина й невістки, які не були їй раді.

– Значить, так, я вас до нас відвезу. Не обговорюється. Зараз потихеньку збирайте речі, а я вас у машині тут чекатиму. Добре? Невістці скажіть, що ви квитки поміняли і додому їдете.

– Свєточка, я не зможу…

– Припиніть. Мені так спокійніше буде. Не вистачало, щоб ви ще замерзли на вулиці або заблукали. Усе, я на вас чекаю.

Три дні Раїса Миколаївна провела в гостях у Михайла і Світлани. За весь цей час бабусю ніхто не шукав. Її телефон мовчав. Світлана дивувалася, як так можна.

Син і невістка Раїси Миколаївни думали, що вона поїхала – але зателефонувати, запитати, як дісталася, можна?

“Не кажучи вже про те, щоб потерпіти рідну матір кілька днів…”Через три дні Раїса Миколаївна сіла в поїзд. Вона була в розпачі, але показувати свої почуття не хотіла.

Повернувшись додому, стала жити, як зазвичай. Рано вставала, гуляла вулицями двічі на день, ходила до найближчого супермаркету і виглядала товари за акцією.

Через два місяці у двері пролунав дзвінок. Раїса Миколаївна подивилася у вічко, але по той бік нікого не було.

– Хто там? – стурбовано запитала бабуся.

– Це з ЖЕКу. Ви сусідів заливаєте, – сказав голос за дверима.

Старенька злякалася і одразу ж відчинила двері. На порозі виникли знайомі обличчя. Михайло широко посміхався, простягаючи Раїсі Миколаївні торт. Сходами піднімалася Світлана, тримаючи за руку трирічну Ніку.

– Донечко, це бабуся Рая. Пам’ятаєш, вона у нас гостювала нещодавно?

– Привіт, бабусю! – дівчинка посміхнулася такою ж широкою посмішкою, як і Михайло.

Раїса Миколаївна притиснула долоні до щік – вони палали вогнем. На очі навернулися сльози. Сьогодні, коли їй виповнилося сімдесят чотири роки, вона знову знайшла сім’ю і дітей.