Світлана Іванівна зранку мала купу клопотів. Вона готувала урочисту вечерю, накривала стіл.

А думки не давали спокою. – Ось і став зовсім дорослим син. Сьогодні хоче показати матері свою дівчину.

Вони зустрічаються вже місяці зо два. Дівчину звуть Інна. Вона лікар. Сашко познайомився з нею у поліклініці, коли проходив огляд від виробництва.

Інна має свою невелику квартиру, і Сашко дуже рідко став з’являтися вдома. Сашко працює виконробом у будівельній організації. Після роботи він поспішає тепер не до мами. Світлана знає зі слів сина, що Інна трохи старша за нього, що ж подивимося.

Інна Світлані Іванівні сподобалася. Вона дуже добре виглядала: гарна, струнка, доглянута. Тримається просто, але з гідністю. Під час вечері Світлана Іванівна намагалася ненав’язливо дізнатися про її сім’ю.

– Мама у мене одна. Вони розійшлися із батьком, коли я була зовсім маленькою. Він поїхав кудись далеко. Аліменти платив справно, але я його так більше ніколи не бачила, – розповідала Інна.

– Мама вдруге заміж і не вийшла? – поцікавилася господиня.

– Була в неї ще одна спроба влаштувати особисте життя. У 13 років у мене з’явився вітчим. Гарна була людина, шкода тільки, що прожила вона з нами недовго, лише два роки. Повертався машиною додому і трапилая з ним біда. З того часу мама одна, – сумно закінчила Інна.

У Світлани Іванівни тьохнуло серце. – А як звати твою маму? У тебе у телефоні є її фотографія?

Інна знайшла мамину фотографію. Світлана Іванівна навіть окуляри одягла, щоб краще роздивитися.

– Знайоме обличчя… невже та сама Галина? – спитала вона з усмішкою.

– Ви знаєте мою маму? – здивувалася Інна.

– Саме до цієї жінки пішов мій чоловік 16 років тому, – відповіла Світлана Іванівна синові, який дивився на неї з подивом, та його дівчині.

А потім вона вибачилася, і, пославшись на погане самопочуття, пішла до своєї кімнати.

– Нічого не розумію, якщо твій батько був колись моїм вітчимом, то чому у вас із ним різні прізвища? – запитала Інна.

– Мама повернула своє дівоче прізвище після розлучення, а коли я отримував паспорт, наполягла, щоб я взяв її прізвище, бо нікому по її лінії рід продовжувати. Я теж був ображений на батька і без жалю відмовився від його прізвища.

– Ось це так… знайомство з твоєю мамою вийшло невтішним. Я, мабуть, також піду. Не проводжай мене, ти зараз тут потрібніший, – і Інна пішла.

Після її виходу вийшла мама.

– Ти маєш порвати з нею. Її мама завдала нам стільки горя. Я жила без чоловіка, а ти виріс без батька!

Тобі було 10 років, коли батько пішов до цієї Галини, а до того він стільки років жив на дві сім’ї? Скільки я сліз пролила. Все життя прожила одна, мені ніхто інший не потрібен був.

Якщо ти не припиниш зустрічатися з цією Інною, можеш вважати, що в тебе немає матері!

– Я зустрічатимуся з цією Інною, до того ж, ми подали заяву в РАГС. Я сподіваюся, що ти колись зрозумієш, що Інна не винна у твоїх стражданнях, і зміниш гнів на милість, – відповів Сашко.

А потім у них з Інною було весілля, на яке Світлана Іванівна, звичайно, не прийшла. У сім’ї сина народилася дочка Юля. Юлі вже 4 роки. Живуть вони із дружиною добре. Син спілкується з матір’ю, в основному, телефоном, зрідка приїжджає.

Інна не приходила жодного разу, навіщо очі мозолити?

Світлана Іванівна кілька разів намагалася з’їздити до них і подивитися на онучку, але в останній момент зупинялася. Розумом вона все розуміла, але душа ніяк не хотіла приймати ситуацію, що склалася.

Світлана Іванівна працювала, відкладала гроші внучці, переписала на неї квартиру.

Якось увечері у Світлани Іванівни сильно підскочив тиск. Їй було дуже погано. Вона викликала “швидку”, і її забрали.

Перша думка була: – Господи, ось не стане мене зараз і внучку не побачу. От я нерозумна! Невірного чоловіка вже скільки років у світі немає, а я все на когось ображаюся.

У перший же день після виписки вона зателефонувала синові і запросила їх всією сім’єю до себе в гості.

– І сваху не забудьте з собою прихопити, настав час нам познайомитися ближче. У нас спільна онука, як-не-як!

Внучка зачарувала бабусю одразу й назавжди. Інна теж була рада, що розлад у сім’ї закінчився.

Галина почувала себе, звичайно, незручно, але Світлана Іванівна посміхнулася, і сказала:

– Давай дружити, дорога свахо! Ділити нам з тобою більше нема чого!

Навряд чи вони проникли любов’ю один до одного, але підтримують рівні, доброзичливі стосунки, і однаково люблять Юлю.

Ось така історія. І чого тільки у житті не трапляється!