– Немає свекрухи – немає проблем, – говорила Світлана.

Вона майже десять років одружена, але так і не змогла налагодити стосунки з матір’ю чоловіка.

Спочатку намагалася досягти хоч якоїсь подоби гармонії, ну там свята кілька разів на рік разом проводити, наприклад.

Але після народження першої доньки вирішила берегти нерви – свекрусі догодити просто неможливо!

В результаті Сергій мамі сам телефонує, відвідує іноді, з днем ​​народження теж вітає сам.

– А онуки як же ж? – питала її подруга Оксана. – Вони хоч знають свою бабусю? У сусідки нашої он нещодавно внук народився – то вона на сьомому небі від щастя.

– Ой, я тебе прошу, це не про нашу Ніну Петрівну, їй онуки ніколи не були цікаві!

– А що їй цікаво? – допитувалась Оксана.

– Уявлення не маю, ми не спілкуємося.

Як так сталося? Та просто не сподобалася Ніні Петрівні невістка. Одразу і безповоротно. Ну воно може й не дивно: Сергій одружився зі своєю секретаркою!

Новина ця маму зовсім не втішила. Світлана, хоч і мала дві вищі освіти, та приїхала у велике місто з якогось маленького села.

Вона рано втратила батьків, всього добивалася в житті сама, і у фірму Сергія влаштувалася за великим відбором.

А керівник, так буває, закохався у просту дівчину майже одразу. Пропозицію зробив через два місяці!

Прямо історія Попелюшки вийшла. Всі прямо шаленіли від цієї новини, не тільки його мама.

Найбільше Ніну Петрівну дратував саме це – не рівню взяв! Не для такої вона свого коханого сина ростила…

Ще до весілля мати Сергія зневажливо дивилася на майбутню невістку і щоразу намагалася робити зауваження. То слова не так вимовляє, то стрижка не така, то готує шось неправильно.

Сергій, треба віддати йому належне, маму зупиняв, а Світлані шепотів на вухо:

– Не звертай уваги, вона просто ревнує – я ж у неї єдиний син, єдиний промінчик у віконці…

У день виписки з пологового будинку на Світлану чекав сюрприз.

Свекруха прийшла увечері в гості і була вкрай незадоволена тим, що вони не накрили святковий стіл.

Мало того! Невістка спала, а не нарізала салати на кухні.

– Я тоді втомилася дуже, слаба ще була і, як тільки дитина заснула, теж прилягла, – казала Світлана Оксані. – І раптом різкий і довгий дзвінок у двері…

Світлана сонна встала з ліжка, накинула халатик і пішла відкривати. На порозі стояла свекруха.

– Ой, а ти все спиш! – почала вона з порога єлейним голоском і ніби до себе додому попрямувала на кухню.

Світлана навіть не встигла отямитися, як раптом з кухні почувся голос свекрухи.

– Отак ти, Світлано значить, зустрічаєш бабусю своєї дитини?! – кричала Ніна Петрівна. – Та де таке бачено!

Світлана не розуміла, що це коїться.

Звісно, ​​свекруха попереджала, що зайде у день виписки з пологового будинку, але молоді батьки не планували ніякого сімейного обіду.

Світлана вибачилася, сказала, що просто не встигла нічого приготувати, запропонувала Ніні Петрівні чай із тортиком.

Свекруха, підібгавши губи, відмовилася.

Ще кілька разів Ніна Петрівна заїжджала, привозила онучці брязкальця та комбінезон.

Але спілкування не складалося – владну жінку дратувало в невістці все!

– Вона в принципі не хоче мене бачити у своєму житті, – казала Світлана подрузі. – Явно сподівалася, що в нас нічого не вийде путнього з Сергієм. А насправді вона, на мою думку, зробила наш шлюб тільки міцнішим – не лізла в наші стосунки. Сергій із нею спілкується, а ми з нею навіть не зідзвонюємось.

– Справді? – запитала Світлана. – І не прикро?

– Ні. Навпаки, я з цього приводу анітрохи не переживаю. Чоловік каже, що Ніна Петрівна за ці роки нас так і не сприймає, не визнає близькими людьми. Вона ніколи в нього не питає про мене, чи онучок…

А питання з бабусею Світлана теж вирішила – дівчата подружилися з літньою сусідкою тіткою Валею.

Вона самотня, і рада, коли сусіди заглядають на чай, іноді погоджується посидіти з дівчатками, якщо їх нема з ким залишити.

– Ти хочеш сказати, що своєї рідної бабусі вони не бачили? Вона ж мати твого чоловіка, рідна людина! – дивувалась Оксана.

– То вона сама це вибрала! Бабуся – не дзвонити, не приходити. Ми ж перед нею двері не зачиняли. Бігати і заслужувати любов бабусі в мене, чесно кажучи, немає ані сил, ані бажання, ані часу. Якщо вона захоче – ласкаво просимо! Навіть будемо раді!

– Справді? Прямо таки й раді?

– Ну, знаєш, це вона хоче всіх навчити як жити правильно. Характер у неї – кремінь.

Вона, звичайно, вважає, що я зобов’язана докладати зусиль і будувати стосунки, підлаштуватися до її забаганок і очікувань, намагатися їй сподобатися.

А я так не думаю! Якщо мама любить сина, вона могла б вже й схвалити його вибір! За десять років! А ні – і не треба, ми й без неї впораємося!

І ніби й не посперечаєшся… Права ж невістка. Чи може ні?

КІНЕЦЬ.