Кілька тижнів тому мені зателефонувала моя давня подруга і запросила мене до себе в гості на свій 40-річний ювілей.

Живе вона в селі, за 200 кілометрів, але я таки вирішила їхати, бо ми давно не бачилися.

З Світланою ми знаємося ще з студентських часів, разом мріяли про щастя.

Вона першою вийшла заміж, я була в неї на весіллі.

Зараз у Світлани все чудово – гарна сім’я, чоловік, троє дітей.

Живуть вони в селі, мають великий будинок, господарство.

Бачимося ми зрідка, але часто спілкуємося по телефону.

І ось Світлана покликала мене на свій ювілей.

Хто знав, що ця поїздка знову переверне моє життя.

Багато років тому на весіллі у Світлани я познайомилася з Валерієм, він був родич нареченого.

Ми сподобалися одне одному, у нас зав’язались стосунки.

Наш роман розвивався бурхливо, не встигла я отямитися, як зрозуміла, що чекаю дитину. Але коли я повідомила коханому про дитя, він сказав, що йому треба подумати.

Більше Валерія я не бачила. Донечку я народила сама, ростила теж сама. Намагалася бути сильною, щоб довести усьому світові, але найперше Валерію, що я впораюся.

Я багато працювала, а от на особисте життя часу зовсім не залишилося.

Треба сказати, що у мене все вийшло. Зараз я працюю керуючою відділом на одній великій фірмі. Маю власну квартиру і власне авто.

Дочка моя студентка, зараз вчиться за кордоном, в Австрії.

Моя подруга Світлана всі ці роки почувається ніби винною за те, що все так сталося – зараз вона щаслива дружина і мама, в той час як мене спіткала доля матері-одиначки.

Після всього, що сталося, Валерій назавжди поїхав з міста. Де він і що з ним не знав навіть чоловік Світлани.

Свій ювілей подруга відзначала в тісному колі найближчих людей. Раптом в розпал свята в двері хтось постукав.

Коли Світлана відчинила, на порозі вона побачила Валерія. Він привітався і попросився увійти.

Сказати, що ця зустріч стала для мене сюрпризом – це нічого не сказати.

Усі довго мовчали, тишу перервав сам Валерій, запитав, чи можна нам відійти, щоб поговорити.

Валерій зізнався, що коли він почув звістку про дитину, то банально злякався, адже на той час він вже був заручений з іншою.

Щоб ця інформація не просочилася і не зірвалося вигідне для нього одруження, він запропонував своїй багатій нареченій переїхати жити за кордон, що вони власне і зробили.

20 років він з дружиною прожив в Польщі, жили заможно, все, як він мріяв, але не було між ними любові, та й діточками Бог їхню сім’ю не поблагословив.

Думки про те, що це все через його гріх, все частіше не давали йому спокою.

Він захотів знайти донечку і мене, щоб попросити у нас пробачення.

Валерій навіть і не сподівався, що йому так пощастить і довго шукати мене не доведеться – бо доля знову нас зведе у Світлани.

Я його мовчки вислухала, але сказати мені йому було нічого, адже вже нічого не вернеш, життя назад не відмотаєш.

Все склалося так, як склалося і на це немає ніякої ради, не ми перші, не ми останні. Ця історія стара, як світ…

Раптом у мене задзвонив телефон, це була моя донечка.

Я підняла слухавку і запитала, чи не хоче вона познайомитися з своїм батьком.

Донька чемно привіталася з Валерієм, але говорити не захотіла. А я і не стала наполягати.

– Вона ніколи не назве мене татом, – сумно констатував Валерій.

– А що ти зробив для цього?, – запитала його я.

Наполягати на спілкуванні доньки з батьком я не стану.

Валерій 20 років тому сам зробив свій вибір, то ж тепер отримав результат.

Чи все ж, варто зробити так, щоб вони спілкувалися?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.