400 тисяч гривень – саме стільки я отримала за наш сімейний будинок, у якому ми з Олегом прожили майже тридцять років. Це була не просто нерухомість, а моя скарбничка теплих спогадів і віри в краще майбутнє.

Коли його не стало, усе моє життя зосередилося на синові Максимі. Я була впевнена, що здатна підтримати його в будь-якій ситуації. Та, як виявилося, материнське серце інколи губиться між почуттям обов’язку й реальністю.

– Мамо, будь ласка, вируч мене востаннє. Я відпрацюю кожну копійку, – сказав Максим, коли я помітила, як він нервово обмацує край куртки. – Якщо тепер не владнаю борги, все піде шкереберть.

Я гостро відчула, що моя довіра знову проходить випробування на міцність.

Мене звати Вікторія, і я завжди намагалася бути найтурботливішою мамою, особливо після того, як Олег пішов із нашого життя. Рішення про продаж будинку було непростим, але я сподівалася врятувати Максима від боргів і допомогти йому почати спокійне майбутнє.

– Ти впевнений, що ці гроші точно покриють усе, що ти заборгував? – запитала я, пильно дивлячись йому у вічі. – У мене не залишилося ані заощаджень, ані права на помилку.

– Так, мамо, – він говорив наполегливо й швидко.

– Мені тільки цього разу треба твоєї допомоги. Потім я стану на ноги.

У його голосі відчувалася напруга, але й проблиск надії, що будь-яка мати не могла проігнорувати. Я згадала, як він ще підлітком мріяв про власну справу, малював бізнес-плани, які здавалися неймовірними.

І щоразу, коли він просив моєї підтримки, я не могла відмовити. Тому продала будинок, де ми жили з Олегом, думаючи, що це матиме сенс.

– Маєш план, як повертатимеш борги? – я намагалася говорити чітко й без емоцій, хоча в грудях відчувала важкість.

– Звісно, – Максим спробував усміхнутися, – у мене є знайомі, які згодні вкластися в новий проєкт. Я поверну тобі все до копійки.

Я повірила, тому що хотіла повірити. Коли передавала Максимові гроші, серце вилітало. Здавалося, що саме зараз я розлучаюся не тільки з власним майном, а й із безпекою, яку відчувала десятиліттями. Проте любов до сина перемогла будь-які страхи.

У перші тижні після продажу я освоювалася в орендованій квартирі. Там була зовсім інакша атмосфера, ніж у рідних стінах. Та я намагалася мислити позитивно: “Нехай це тимчасово, головне – Максим вибереться з боргів, а я знову почуватимуся спокійніше”. Я телефонувала йому щодня, ставила запитання, цікавилася деталями його справ.

– Як ідуть справи? – чекала хоч якихось приємних новин. – Ти знайшов партнерів?

– Так, мамо, – відповідав він, часто ніби поспіхом. – Звітую перед банком, шукаю інвесторів. Не хвилюйся, усе буде добре.

Проте голос Максима звучав дедалі напруженіше. Зрештою він почав або не брати слухавку, або відповідав коротко, обмежуючись “Перетелефоную, поспішаю”. Я заспокоювала себе, що він перевантажений роботою та намагається врегулювати всі справи якомога швидше.

Коли минув місяць, у моєму житті з’явився тривожний дзвінок від сестри Тетяни.

– Віко, я маю дивні передчуття, – мовила вона з ноткою стриманої строгості.

– Чула, що Максим кудись зник зі своїми “новими партнерами” і ніхто його не бачив. Ти з ним хоч спілкувалася?

– Та ні, не може бути, – відповіла я, хоча всередині все стислося.

– Він мені казав, що працює над новим проєктом і…

– Віко, – перервала мене сестра, – подзвони йому негайно. Якщо щось не так, краще дізнатися тепер, а не згодом.

Я цілий день намагалася зв’язатися з Максимом. Безрезультатно. Він не відповідав ні на дзвінки, ні на повідомлення. Друзі, з якими я мала контакт, теж не знали, де він. Дехто казав, що чув про його можливі поїздки по Україні, хтось припускав, що він у столиці. Але все це виглядало непевними чутками.

Мої вечори почали проходити під одним єдиним запитанням: “Куди він подівся?” Я згадувала наш колишній дім, кімнату Максима, фотографії, що стояли на полицях. Пригадувала, як Олег колись гордо казав, що наш син стане видатною людиною. Я вперто відганяла думку, що тепер Максим може ставитися до мене, мов до джерела грошей, і нічого більше.

Тільки через кілька тижнів знову зателефонувала сестра.

– Маю новини, хоча вони тобі не сподобаються. Чула, що Максим виїхав за кордон. Можливо, до Польщі або ще далі. Схоже, йому легше знайти те, що шукає, не тут.

Я відчула, що земля пливе під ногами. Сиділа мовчки, згадуючи, як зробила все, аби допомогти синові розрахуватися з боргами. Вкотре виникала думка: “Чи був він колись чесним зі мною?” Але раніше я цей сумнів відкидала, бо не хотіла вірити в гірший сценарій.

– Ти певна? – мене переслідувала надія, що це все непорозуміння. – Можливо, він поїхав ненадовго?

– Не знаю, – тихо зітхнула Тетяна. – Але, схоже, твій Максим не дуже переймається тим, що ти залишилася ні з чим.

Розмова з нею зламала мою оборону. Я згадала день, коли передавала Максимові ці гроші, як він обіцяв повернути кожну копійку, як стверджував, що починає абсолютно нову сторінку в житті. А тепер я в маленькій квартирці, без своїх затишних стін, без стабільності.

Далі подзвонив колишній сусід із нашого району, де стояв мій дім.

– Я дізнався про твою ситуацію, Віко, – сказав він, неначе боявся зачепити болюче. – Чув, що Максима давно не бачили тут. Навіть коли забирали залишки його речей, він не прийшов. Незнайомі люди зайшли в двір, а ти…

– А я лише спостерігала, – відповіла я, ніби байдужим голосом. – Бо зробила все, що могла.

Настали дні розчарування. На роботі я стояла за прилавком у невеличкій крамничці, намагаючись не думати про своє горе. Люди навколо усміхалися, обговорювали дрібниці, а я губилася в думках, що віддала всі заощадження, позбавила себе останнього прихистку, а натомість лишилася сам-на-сам із тишею.

– Він міг хоча б подзвонити, – ледь чутно промовляла я до сестри. – Сказати, що з ним усе гаразд. Вибачитися. Чи пояснити, чому так зробив.

Тетяна лиш хитала головою:

– Інколи діти виростають і починають мислити інакше, ніж батьки очікують. У когось це призводить до збайдужіння. Не муч себе думкою, що ти недодала йому чогось. Ти зробила більше, ніж могла.

Минав час. Я перестала йому писати, бо сил на виправдання перед собою вже не лишилося. Гнів, сум, образа – усе змішалося в мені, перетворюючись на розпач. Та я вирішила, що здаватися не буду. Вперше за довгий час я направила енергію на себе. Знайшла додаткову роботу, познайомилася з людьми, які не знали моєї історії, і тому не дивилися на мене з жалем.

Одного ранку, коли моя голова була трохи яснішою, я взяла фото Олега й задумалася: “А що б сказав він?” Мабуть, пошкодував би, що так усе склалося. Але точно б підтримав мене в бажанні рухатися далі. Можливо, треба прийняти факт, що не кожна дитина відповідає на жертви вдячністю.

Я ще не знаю, куди мене приведе цей шлях. Сили вистачить не на все, але принаймні я спробую вибудувати життя заново без гірких сподівань, що хтось із минулого повернеться і все виправить.

А тепер хочу запитати й вас. Як ви вважаєте, чи варто довіряти близьким знову, якщо вони завдали болю й залишили вас без опори? Чи краще закрити двері минулого й берегти себе, аби не ділити серце на осколки вдруге? Мені справді важливо почути ваші думки.

Джерело