Свекруха зруйнувала мій шлюб, а тепер просить дозволу бачитися з онуками…
Коли хтось із моїх подруг або знайомих розповідає, яка в них чудова, прекрасна і свекруха, я одночасно дивуюся і заздрю. Адже мені в цьому плані не пощастило.
Мати мого колишнього чоловіка, Тетяна Вікторівна, була просто нестерпною. Вона доставила мені багато проблем і зробила все можливе, щоб ми з її сином розлучилися.
Ця жінка завжди виставляла мене поганою дружиною, господаркою та матір’ю. Говорила, що я думаю тільки про себе і зовсім не дбаю про чоловіка та дітей.
Останньою краплею стала її заява про те, що я народила дітей не від її сина, а нагуляла десь на боці. І найцікавіше, що мій чоловік у все це вірив.
Коли ми нарешті розлучилися, чоловік разом зі своєю мамою зникли з нашого життя. З дітьми чоловік не спілкувався, аліменти не платив. Спочатку Артем і Поліна дуже переживали, але згодом звикли, що тата в їхньому житті більше не існує і перестали про нього згадувати.
Мене ж уся ця ситуація вражала до глибини душі. Як можна забути про своїх дітей? Як можна просто так кинути і зовсім не брати участі у їхньому житті?
Але ще більше мене дивувало те, як можна бути таким безхребетним сином мами, що йде на поводу у Тетяни Вікторівни і не має своєї власної думки.
Минув час, діти підросли. Якось уранці, збираючись на роботу, я почула, що хтось стукає у двері.
– Артеме, відкрий, будь ласка, – попросила я сина. – Це, мабуть, листоноша.
Артем пішов відчиняти двері, але буквально за кілька секунд повернувся назад з величезними від подиву очима.
– Ти що не відкрив? – поцікавилася я. – Хто там прийшов?
– Ти не повіриш, хто стоїть за дверима, – прошепотів син.
– Ну, і хто ж? – запитала я, абсолютно впевнена в тому, що син вирішив з мене пожартувати.
– Бабуся, – також тихо промовив Артем.
– Що ти обманюєш! – розсердилася я. – Наша бабуся на дачі і приїде лише наступного тижня.
– Та інша бабуся, – схвильовано сказав син, – бабуся Таня.
Настав мій час дивуватися.
– Я глянув у вічко, а там вона, – пояснив Артем. – Що робити? Відчиняти?
Я стояла як укопана, не знаючи, як вчинити. Бачити свекруху я не хотіла, але було дуже цікаво дізнатися, навіщо вона прийшла.
Підійшовши до вхідних дверей, я різко їх відчинила. На сходовій клітці стояла жінка, яка колись зіпсувала мені життя.
Тетяна Вікторівна дуже постаріла. Все її обличчя було посипане дрібними зморшками, а з-під берета виднілося сиве волосся.
– Доброго дня, – сказала вона, – не розбудила?
– Ну, добрий день, – досить грубо відповіла я. – Що ви хотіли?
– Можна мені увійти? – спитала свекруха.
– Ми зараз уже йдемо, – відрізала я і ще раз запитала, – то що ви хотіли?
– Чи можна мені побачитися з онуками? – тихо попросила Тетяна Вікторівна.
– Якими онуками? – виразила я. – У вас їх немає?! Я ж, як ви казали, народила їх не від вашого сина?
– Досить! – припинила мене свекруха. – Я прийшла не лаятись, а просто побачитися з дітьми.
– Де ж ви були всі ці вісім років? – обурилася я. – Чому через стільки часу ви раптом згадали про онуків?
– Вибач мені за те, що зруйнувала вашу сімʼю, – покаялася свекруха. – Я дуже про це шкодую.
– А ваш син не шкодує, що кинув своїх дітей? – уїдливо уточнила я.
– Він загинув в аварії рік тому, – тремтячим голосом відповіла Тетяна Вікторівна. – Я залишилася зовсім одна. Окрім онуків у мене нікого немає.
Я не знала, як вчинити. Мені було дуже шкода цю жінку, але в той же час простити її за те, що вона зруйнувала мою сім’ю і принесла стільки страждань та труднощів, я не могла.
– Я поговорю з дітьми. Якщо вони захочуть, можете з ними бачитись, – переступаючи через свою гордість, сказала я. – Вони вже дорослі, хай самі вирішують.
Діти були не проти спілкування з бабусею, і я цьому не стала перешкоджати. Тепер щосуботи вони ходили до неї в гості цілий день. Але я в цьому не брала участі і не збиралася.
КІНЕЦЬ.