Свекруха живе у нас уже два роки. Їй за 70, і вона нічого не робить. Їсть дуже мало, іноді виходить на прогулянки. А то все в’яже, в’яже, в’яже. І все то складає, бо ми вже одягнені у її в’язання з голови до п’ят.

І ось я потихеньку почала його продавати. Вона полізла в шафу позавчора і виявила, що її робіт нема. І я кажу:

– Мамо, я продавала, копійка зайва була і є від ваших робіт. Дуже вам за це дякую!

А вона з мене тепер вимагає, щоб я їй повернула. Десь я наторгувала за весь час з її робіт, ну, може, тисяч 20 гривень. Але ж вони розходяться.

Я в неї питаю, мовляв, і куди ви їх подінете, коли я вам їх поверну?

А вона каже:

– Складу у гаманець і хай лежать.

І от ми в кухні, я смажу котлети, а вона сидить на стільці, похмура, дивиться на мене строго.

— Або поверни гроші, або поверни роботи, — каже Анастасія Павлівна.

— Мамо, я ж їх не на себе витратила. Їжа, комуналка, то-се – все на родину.

— Не мої проблеми.

Я зітхаю. Думаю: Господи, як пояснити? Вона ж у нас живе, нічого не купує. Навіть цукерки їй купую я, її улюблені при тому.

— Ну от що вам ті гроші? — питаю.

— Моє — значить, моє. Я виготовила ті шарфи і светри. З тих ниток, що за життя накопила спеціально на старість.

— Добре, — кажу. — Хочете, я вам поступово поверну? По двісті гривень на місяць?

Вона губи стисла.

— Відразу давай.

Я починаю нервувати.

— У мене їх нема відразу!

— То зароби.

Це вже верх нахабства, думаю.

— А ви не хочете теж трохи заробити? Ви ж в’яжете без зупинки. Я вам можу допомогти продавати, і всі нові гроші будуть вам.

— А ти мені мої віддай.

— Та не було б мене, ніхто б їх взагалі не купив! Ви б далі складали свої светри, шкарпетки та шарфи!

— То не твоє діло.

І пішла до себе в кімнату.

Я стою, котлети вже почали підгорати. Злюся.

Цілий день зі мною свекруха не говорить. На вечерю не вийшла.

Чоловік прийшов з роботи, я йому кажу:

— Слухай, Даню, твоя мама хоче, щоб я їй двадцять тисяч повернула.

— За що?

— За її роботи, які я продавала.

Він очі витріщив.

— Так це ж добре, що ти продавала! А що вона хотіла, щоб вони просто валялися?

— Ну от вона хоче гроші.

— Та скажи їй, що це плата за проживання.

— Я так не можу.

Він пішов до неї. Закрилися в кімнаті, довго щось говорили.

Потім виходить.

— Все, не треба нічого повертати.

— Як так?

— Я їй сказав, що якщо вона хоче гроші, то з наступного місяця сама буде платити за комуналку.

Я усміхнулася.

— І що?

— Сказала, що краще ще пов’яже.

Але я відчуваю, що ця історія ще не закінчилася. Що робити, якщо вона знову почне вимагати? Я от прям цього тепер щодня чекатиму, вона ж це просто так не залишить.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Джерело