Прочитала тут історію про те, як свекруха зіпсувала сину і невістці день закоханих і згадалася моя історія, якій вже більше п’ятнадцяти років. Тоді тільки-тільки ми в селі почали це свято святкувати. Жили ми всі разом, я за невістку була в Івана. Ми про цей день закоханих багато говорили десь тиждень наперед.

Свекруха все слухала, а на самий день 14 лютого закомандувала зранку. – Синок, завези мене на кладовище до тата. Я не можу в такий день його не провідати. Батька Івана рано не стало. Його поховали в рідному його селі, де жили батьки, а це далеко від нас. Їзди десь на годинки дві в одну сторону. І нічого ж не скажеш, бо свекрусі було важливо такий день з “коханим” провести, а ми то вже таке, обійдемось.

Відтоді минуло стільки часу, але досі згадую той момент з обуренням. Уявіть собі – я наперед налаштувалася на День закоханих. Разом з Іваном хотіла влаштувати невеличке свято: чи то піти на якусь прогулянку, чи приготувати щось особливе.

Тим більше, коли живемо усі разом під одним дахом, про приватність і так годі й говорити. Навіть звичайний вечір удвох іноді ставав розкішшю. А тут свекруха, поки ми розмірковували, що смачного приготувати, з гордим виглядом заявила:

– Діточки, які можуть бути романтичні посиденьки, коли на мене чекає така скорбота?

Іван, звичайно, не міг відмовити матері. Я й сама розуміла, що батька він втратив рано, тому мати дуже сумувала, особливо в такі дні. Але куди ж подівся наш романтичний день? Довелося все відкласти й сідати в машину.

Тоді ще в нас і авто було не найзручніше – старий “жук”, який раз на місяць стукав, грюкав, але якось їхав. Дві години туди, дві години назад, ще й поки по кладовищу поблукали, поки намастили бутербродів, бо свекруха взяла все, мовляв, “щоб на могилці перекусити”… Одне слово, аж під вечір повернулися ми додому.

Дорогою назад я не втрималася:

– Мамо, а що, не можна було хоча б на інший день поїхати, якщо вже так хотілося?

– Ти, невістко, ще не розумієш, що таке справжні почуття, – голосно зітхнула свекруха. – Якщо я вирішила відвідати могилку, то саме сьогодні. Бо 14 лютого – це про справжнє кохання, а кохання… воно не має меж, навіть по той бік.

Звісно, з її логікою не посперечаєшся – мовляв, ідея, може, й правильна, але хіба ж не можна було знайти інший спосіб? Іван за кермом усе мовчав, тільки пальцями нервово барабанив по керму. Знав, що я розсерджена, та й сам не надто втішений. Але сперечатися з мамою в нього не виходило – як він потім пояснив, йому було ніяково відмовляти.

Коли ми приїхали додому, вже так стомилися, що про вечерю при свічках і мови не було. Мені тільки хотілося швидко переодягтися, залягти під ковдру й не бачити нікого. Свекруха ж сяяла, мовби провела цілий день у спа:

– Ну що, розумієте тепер, яке воно – справжнє кохання? – запитала вона, дивлячись то на мене, то на Івана.

– Ага, дуже відчули, – прошепотіла я скоріше собі під ніс.

З того часу ми з Іваном стали задумуватися про переїзд – так, щоб трохи віддалитися від маминих планів та її «феєричних» ідей. І знаєте, десь рік чи два по тому нам таки вдалося купити невеличку квартиру в місті. Тепер, коли я озираюся назад, розумію, що зі свекрухою жити під одним дахом – це окремий жанр фільму, де ти до кінця ніколи не знаєш, що станеться. Але вже минуло стільки років, а оте її “Синок, завези мене” досі дражнить мене, коли приходить 14 лютого. Ніби, знаєте, в голові дзвіночком лунає.

Звичайно, ніким не хочу зневажати пам’ять про покійного свекра, все-таки це складна історія. Але вчинок свекрухи лишив такий слід, що навіть тепер, коли ми з Іваном давно не живемо з нею, не можу забути про той зіпсований День закоханих. Кожен раз, як його святкуємо, подумки повертаюся у ту далеченьку поїздку на кладовище. Може, на це й смішно дивитися, з одного боку. Але з іншого – ще й досі трохи гризе образа.

Нещодавно ми говорили з Іваном, згадували ті події:

– Знаєш, – кажу йому, – ти міг би якось тоді спробувати пояснити, що ми теж хотіли відсвяткувати. Можливо, все вийшло б інакше.
– Я й сам до кінця не усвідомлював, що відбувається, – зітхає Іван. – Вона ж тоді так плакала, просила, що я розгубився.

– От і я розгубилася. Але нічого, – усміхаюся, – тепер у нас своє помешкання, свій простір. І, сподіваюся, жодних несподіваних поїздок на 14 лютого.

І хоч зараз ми з нею контактуємо не так часто – звісно, дзвонимо, вітаємо на свята, але вже немає того щоденного “Ви чого такі веселі? А що це в руках? А коли їсти будете?” – усе одно цей випадок сидить у пам’яті. Інколи думаю, чи не перебільшую. Але ж кожній людині хочеться мати свої маленькі свята, відчути особливий настрій, а коли тобі його так безцеремонно перекреслюють… образа народжується мимоволі.

А ви як вважаєте – чи траплялися у вас чи ваших знайомих подібні несподіванки від рідних у важливі дні? Поділіться, цікаво почути ваші історії.

Джерело