Тетяна Петрівна розглядала свою ранкову працю з почуттям, близьким до благоговіння. Список із десяти пунктів, надрукований на дорогому папері з химерним заголовком «Правила нашої родини», здавався їй вершиною материнської мудрості.

Три години бездоганної концентрації, чотири чашки чаю й безліч відточених до блиску формулювань — усе заради щастя її єдиного сина Олексія.

— І як тільки Льошенька міг вибрати таку… таку… — бурмотіла вона, перебираючи в умі всі епітети, якими подумки нагороджувала невістку, але жоден не здавався доречним.

У двері подзвонили. Тетяна розправила плечі, склала листок учетверо й заховала в кишеню фартуха. Серце калатало, як у дівчинки перед першим побаченням. На порозі стояла Марина — її невістка, дружина її сина, вічна скалка в її ідеально організованому житті.

— Добрий день, Тетяно Петрівно, — Марина усміхнулася, простягаючи пакет із пирогами. — Ось, як ви просили — з яблуками й корицею.

Тетяна взяла пакет, критично оглядаючи невістку. Знову ці джинси! За її часів жінки вдягалися інакше, особливо коли йшли до свекрухи. І зачіска… надто проста для жінки тридцяти шести років.

— Проходь уже, — зітхнула Тетяна, пропускаючи гостю до квартири. — Чай заварила. Той самий, китайський. З жасмином.

Вони сіли за стіл. Тетяна розлила чай, спостерігаючи за невісткою з-під лоба. Марина трохи напружилася, але трималася гідно. «Занадто горда», — подумала свекруха.

— Мариночко, — почала Тетяна з приторною усмішкою, — я давно хотіла поговорити з тобою як жінка з жінкою.

Марина підвела очі від чашки:

— Щось сталося?

— О ні! Просто я, як мати Олексія, хвилююся за ваше сімейне благополуччя. Льошенька завжди був особливим хлопчиком, таким, що потребує… особливого підходу.

«Особливий хлопчик. Сорок два роки — хлопчик», — майнуло в голові у Марини, але вона лише чемно кивнула.

— Я довго думала і вирішила поділитися з тобою мудрістю, яка допоможе вашій родині, — з цими словами Тетяна дістала з кишені складений аркуш і урочисто простягнула невістці. — Це правила нашої родини. Десять простих пунктів, які зроблять усіх щасливими.

Марина повільно розгорнула аркуш. Кожен рядок, надрукований ідеальним шрифтом, здавався ударом. «Вставати не пізніше 7 ранку, навіть у вихідні». «Телефонувати батькам чоловіка щонайменше тричі на тиждень». «Борщ варити тільки за родинним рецептом Петрових».

Тетяна спостерігала, чекаючи спалаху обурення, сліз або хоча б зведених брів. Нічого подібного. Марина читала уважно й спокійно. Лише пальці на папері трохи тремтіли.

— Ну, що скажеш? — не витримала Тетяна.

Марина підняла очі.

— Дякую вам, Тетяно Петрівно, — промовила Марина, акуратно складаючи аркуш. — Це дуже… ґрунтовний документ.

— Ґрунтовний? — перепитала свекруха, очікуючи зовсім іншої реакції. — Ти ж розумієш, що це для вашого ж блага?

— Звісно, — кивнула Марина. — Я уважно вивчу кожен пункт і докладу всіх зусиль.

Тетяна розгублено кліпнула. Де крики? Де сльози? Де драматичний вихід із грюканням дверима?

— Ви так турбуєтесь про нас, — продовжила Марина з м’якою усмішкою. — Я це дуже ціную.

Решта візиту пройшла в дивній атмосфері. Тетяна розповідала про новини, серіали й сусідів, а Марина ввічливо кивала, зрідка поглядаючи на сумочку, куди сховала злощасний список. На прощання вона навіть обняла свекруху.

Через три дні телефон Тетяни задзвонив рівно о шостій ранку. Жінка насилу розплющила очі й намацала слухавку.

— Алло? — хрипко вимовила вона.

— Добрий ранок, Тетяно Петрівно! — бадьорий голос Марини звучав злочинно енергійно для такої ранньої години. — Телефоную вам згідно з пунктом четвертим: «Регулярно інформувати батьків про життя сім’ї». У нас усе чудово! Олексій ще спить, а я вже прокинулась о 5:30, як зазначено в пункті першому.

— Марино, зараз шоста ранку… — застогнала Тетяна.

— Саме так! Я вирішила, що якщо для вас важлива ранкова активність, ви також дотримуєтесь цього принципу. До речі, сьогодні готую борщ за вашим рецептом. Ви ж казали, що буряк треба терти тільки на спеціальній тертці з вашого сервізу? Не могли б ви привезти її сьогодні на обід?

Тетяна заплющила очі, намагаючись збагнути, що взагалі відбувається.

— Який ще сервіз?.. Я ніколи…

— Ой, у такому випадку я сама приїду до вас! У пункті сьомому вказано, що невістка має проявляти ініціативу в підтриманні сімейних традицій. Будемо у вас за годину з Олексієм!

— Але, Мариночко…

Телефон уже вимкнувся. Тетяна важко впала на подушку. Щось їй підказувало, що цей день буде дуже довгим.

Наступні два тижні перетворилися для Тетяни Петрівни на жах наяву. Марина телефонувала щодня — іноді по три-чотири рази — радячись з найдрібніших питань.

— Тетяно Петрівно, у пункті п’ятому сказано: «Носити одяг, відповідний статусу дружини». Ви не уточните, які саме фасони маються на увазі? — допитувалась вона, змушуючи свекруху вигадувати відповіді на ходу.

Щонеділі Марина з Олексієм з’являлись на порозі рівно о 10 ранку — «сімейний сніданок», пункт восьмий. Невістка приходила з детальним звітом про зроблене за тиждень: які страви готувала за «сімейними рецептами», як розставляла меблі згідно з «родинними традиціями» і які покупки зробила після «сімейної ради».

— Мамо, — не витримав якось Олексій, коли Марина пішла накривати на стіл, — що відбувається з Мариною?

Вона постійно посилається на якісь правила, телефонує твоїм двоюрідним тіткам, щоб дізнатися рецепти, яких я терпіти не можу, а вчора розбудила мене в суботу о сьомій ранку для «сімейної зарядки»!

Тетяна відвела очі.

— Льошенько, я просто дала їй кілька порад…

— Яких порад, мамо? — в голосі сина прозвучало роздратування. — Марина сказала, що дотримується твого списку правил. Якого ще списку?

Перш ніж Тетяна встигла відповісти, до кімнати повернулася Марина з салатницею в руках.

— А ось і фірмовий салат Петрових! — урочисто оголосила вона. — Тетяно Петрівно, я строго дотрималась пункту шостого: «Дотримуватися кулінарних традицій родини». Три морквини, два яблука і майонез — власноруч збитий!

Олексій здивовано подивився на матір.

— Який ще фірмовий салат? Ми ж ніколи такого не їли!

Тетяна нервово ковтнула.

— Мариночко, я зовсім не це мала на увазі…

— А що саме ви мали на увазі? — Марина дістала з кишені зім’ятий аркуш. — Може, всім буде корисно, якщо ми обговоримо кожен пункт окремо? Для повної ясності.

— Зачитай, — несподівано для всіх сказав Олексій. — Я хочу знати, що там написано.

Марина прокашлялася й почала читати, коментуючи кожен пункт:

— Пункт перший: «Прокидатися не пізніше 7 ранку, навіть у вихідні». Олексію, пам’ятаєш нашу суботню «зарядку»? — чоловік скривився. — Пункт другий: «Телефонувати батькам чоловіка мінімум тричі на тиждень». Тетяно Петрівно, я дотримуюсь цього пункту з перевиконанням, чи не так?

З кожним прочитаним пунктом обличчя Олексія ставало все похмурішим, а Тетяна, здавалося, буквально зменшувалася на очах.

— Пункт десятий, — Марина зробила театральну паузу, — «Пам’ятати, що чоловік завжди правий, а його мати знає, що для нього краще».

Запала важка тиша. Олексій повільно підвівся з-за столу.

— Мамо, — його голос звучав незвично холодно, — ти серйозно дала моїй дружині список правил? У якому ми столітті живемо?

Тетяна Петрівна нервово теребила серветку.

— Льошенько, я ж хотіла як краще… Твоя бабуся теж давала мені поради, коли я вийшла за твого тата.

— І як, допомогли вони? — тихо запитала Марина. — Ви були щасливі, дотримуючись чужих правил?

На очах Тетяни виступили сльози. Вона згадала, як її свекруха колись чинила з нею так само.

— Ні, — ледь чутно прошепотіла вона. — Не були.

— Тетяно Петрівно, — раптом, по-домашньому, Марина м’яко торкнулася руки свекрухи, — чесно, я… зовсім-зовсім не хотіла вас образити. Просто… мені здалося, що якщо діяти чітко за цими правилами — ну, ви ж самі бачите, наскільки це виглядає дивно. Навіть… неприродно, ніби все це не по-справжньому.

Тетяна насупила брови, сіла рівніше, тихіше:

— То ти, виходить… увесь цей час грала виставу?

Марина лагідно усміхнулась, знизила голос:

— Ні, я не грала. Не в тому сенсі. Я хотіла показати, що стосунки — це не дотримання пунктів зі списку. Все набагато складніше… і цікавіше. Їхня основа — це повага, довіра, турбота. Я й справді поважаю вас як маму Олексія.

Але знаєте… ми з Льошею тепер своя родина. Маленька, нова. Можливо, з простими звичками, з тихими традиціями. Не протилежна вашій — просто інша. І нехай вона росте сама по собі. Без «мусиш» і «зобов’язана».

Марина усміхнулась трохи ширше — ніби запрошувала до розмови, а не до сварки.

Олексій обійняв дружину за плечі.

— Мамо, ми тебе любимо. Але давай без списків, добре?

Тетяна дивилася на сина та його дружину — таких несхожих на неї, але таких щасливих разом. Щось усередині неї, якийсь залізний обруч, що стискав серце роками, раптом ослаб.

— Пробачте мені, — вона простягнула руку до списку. — Можна?

Марина передала їй аркуш. Тетяна обережно порвала його на дрібні шматочки.

— Пропоную нове правило, — сказала вона, усміхаючись крізь сльози. — Єдине: бути собою і дозволяти іншим бути собою.

Того вечора вони вперше по-справжньому поговорили. Тетяна розповіла, як боялася втратити сина. І про свою самотність. І про те, що вона з нею зробила.

— Знаєте, Тетяно Петрівно, — сказала Марина і підлила чаю, — моя мама теж намагалася мною керувати. Досі дзвонить з порадами.

Тетяна слабо всміхнулася.

— І як ти з цим справляєшся?

— Навчилася відповідати: «Дякую, я подумаю». А потім роблю по-своєму, — Марина підморгнула. — Але тепер розумію, що за цими порадами — страх і любов. Просто виражені не найкращим способом.

Олексій спостерігав за ними й не вірив очам. Нарешті вони знайшли спільну мову.

— Знаєш, Мариночко, — раптом сказала Тетяна, — а я ж зовсім не вмію варити борщ. Той рецепт — вигадка. Ну не може жінка не вміти готувати борщ.

Марина розсміялася.

— А я все дивувалася, чому він такий… оригінальний виходить! Олексій мужньо їв, але я ж бачила, як він потім бутерброди робить.

— Гей! — обурився Олексій. — Я просто… просто…

— Просто любиш бутерброди після борщу, ми знаємо, — хором закінчили жінки й знову розсміялися.

Минув місяць. Тетяна Петрівна сиділа у кріслі біля вікна й перебирала старі фотографії. Дзвінок у двері застав її зненацька — вона нікого сьогодні не чекала.

На порозі стояла Марина з невеликим згортком у руках.

— Добрий день, Тетяно Петрівно. Не заважаю?

— Та що ти, Мариночко, заходь! — щиро зраділа свекруха. — Чаю?

— З радістю. Я вам дещо принесла.

Вони вмостилися на кухні. Марина розгорнула згорток — усередині був блокнот у гарній обкладинці.

— Що це? — здивувалася Тетяна.

— Відкрийте, — усміхнулася невістка. — Я подумала, — тихо сказала Марина, — що правила нам не потрібні, а от традиції… Традиції ми можемо створювати разом. Усі троє.

Тетяна притисла блокнот до грудей. У горлі стояв клубок.

— Знаєш, у мене теж є для тебе щось, — вона дістала з серванта маленьку шкатулку. — Це сережки моєї мами. Я завжди думала, що віддам їх невістці, коли вона стане… справжньою частиною родини.

Марина обережно взяла шкатулку.

— Ви впевнені?

— Більше ніж, — кивнула Тетяна. — Тільки прошу: ніколи не носи їх із почуття обов’язку. Одягай лише тоді, коли справді захочеш.

Вони сиділи за столом, записували в новий блокнот перші традиції — недільний сніданок (не обов’язково о 10-й ранку), щомісячні прогулянки в парку, спільне приготування пирогів (із будь-якою начинкою). Більше не було свекрухи й невістки — були дві жінки, пов’язані не лише чоловіком, якого обидві любили, а й новим, крихким відчуттям взаємної поваги.

Увечері, коли Марина вже збиралася йти, Тетяна раптом спитала:

— А як ти здогадалася, що потрібно зробити мій список таким… очевидним?

Марина задумалася.

— Знаєте, мій тато завжди казав: «Хочеш показати абсурдність правила — виконай його дослівно». Здається, він мав рацію.

Тетяна провела невістку до дверей і довго дивилася, як та йде до зупинки. Потім повернулася до блокнота й написала на чистій сторінці:

«Правило №1: Ніяких правил. Тільки любов».

КІНЕЦЬ.