— Ні, Олексій, давай навіть не будемо це обговорювати, — Ірина втомлено провела рукою по обличчю, дивлячись на зростаючі стовпчики цифр у квитанціях.

Чоловік помітно занервував, крутячи в руках чашку з остиглим чаєм. Останні пів години вони сиділи на кухні, намагаючись знайти спосіб скоротити сімейні витрати.

Маленька Машенька вже спала в дитячій, і батьки могли спокійно поговорити про фінанси.

— Іра, ну давай хоча б обміркуємо цей варіант, — Олексій присунув до себе калькулятор. — Дивись, якщо оформити квартиру на маму, то за рахунок її пільг ми зможемо економити майже п’ять тисяч на місяць. Це ж шістдесят тисяч на рік!

— А ще можна продати нирку, відразу мільйон отримаємо, — саркастично зауважила Ірина, відсуваючи квитанції вбік. — Льоша, ти сам розумієш, що пропонуєш?

— Розумію, — зітхнув чоловік.

— Але це поки що. Оформимо на маму документи, отримаємо пільги, а потім повернемо все назад. Ти ж знаєш, вона ніколи…

— Ніколи що? — перебила його Ірина.

— Ніколи не обдурить? Не підведе? Льоша, це моя квартира. Я її купила до нашої зустрічі, сама накопичила на перший внесок.

П’ять років відкладала кожну копійку, недоїдала, у відпустку не їздила. І тепер ти хочеш, щоб я просто взяла і переписала її на твою маму?

Олексій скривився, як від зубного болю. Він прекрасно знав історію покупки цієї квартири. Пам’ятав, як Ірина палаючими очима розповідала йому при першому знайомстві, що нарешті купила своє житло.

Вона тоді працювала бухгалтером у двох місцях, вечорами підробляла репетитором.

— Іра, я все розумію. Але зараз така ситуація… Іпотека, садок, комуналка. Ціни ростуть, а зарплата стоїть на місці. Мама просто хоче допомогти.

— Допомогти? — Ірина скептично підняла брову. — А чому твоя мама не пропонує оформити на себе машину, яку ти купив минулого року?

Теж можна було б заощадити на податках. Або може тому, що машина — це твоє, а квартира — моє?

У цей момент у двері подзвонили. Подружжя переглянулося — хто міг прийти так пізно? Олексій пішов відкривати.

На порозі стояла та, про кого вони зараз розмовляли. Антоніна Сергіївна стояла з пакетом, з якого визирала буханка хліба.

— Вирішила до вас заглянути, пиріжків напекла, — жінка пройшла на кухню, попутно заглядаючи в кімнати. — А що це ви такі похмурі сидите?

— Та ось, мамо, квитанції вивчаємо, — Олексій допоміг матері зняти пальто. — Платежі ростуть, як сніжний ком.

— Ой, і не кажи! — сплеснула руками Антоніна Сергіївна. — У мене сусідка, теж все скаржилася на комуналку.

А потім розумна думка прийшла — переписала квартиру на сина-інваліда, і тепер платить копійки! А у мене, між іншим, теж група інвалідності є…

Ірина напружилася. Невже цей візит був заздалегідь спланований?

— Антоніна Сергіївна, дякую за турботу, але ми впораємося самі, — твердо сказала вона.

— Та яке там впораємося! — махнула рукою свекруха.

— Он, Льошенька ледве кінці з кінцями зводить. Адже чоловік у родині, годувальник. Йому і так важко.

— Мамо! — зупинив її Олексій, помітивши, як зблідла дружина.

— А що, мамо? Я правду кажу! — Антоніна Сергіївна присунула до себе квитанції. — Ось, дивіться. З моїми пільгами платили б утричі менше.

Справа — сходити в ЦНАП, підписати папери. Я ж не зовсім квартиру забирати збираюся.

— Ні, — відрізала Ірина.

— Що значить ні? — здивувалася свекруха. — Ти що, матері не довіряєш?

— При чому тут довіра? Це моя власність, я не хочу нею ризикувати.

— Який ризик, Боже! — сплеснула руками Антоніна Сергіївна. — Я ж порядна людина! Та й Льоша — мій єдиний син, невже я його обману?

— Мамо, давай не зараз, — спробував заспокоїти матір Олексій.

— Ми самі розберемося.

— А що тут розбиратися? — не вгамовувалася свекруха.

— Ось він, егоїзм у всій красі! Про сім’ю зовсім не думає, тільки про своє. Я ж як краще хочу. А вона…

— Антоніна Сергіївна, — Ірина встала з-за столу, — ви навіщо прийшли? Правда пиріжки принести або…

— Або проконтролювати, щоб син тебе вмовив? — закінчила за неї свекруха.

— А що такого?

Я ж мати, маю право турбуватися. Бачу, що вам важко, хочу допомогти. А ти носом крутиш.

Ірина відчула, як до щік приливає кров. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися.

— Антоніна Сергіївна, давайте начистоту. Ви ж розумієте, що якщо я перепишу квартиру на вас, то юридично вона стане вашою власністю?

— Господи, та кому вона потрібна, твоя квартира! — сплеснула руками свекруха.

— Я ж не збираюся її продавати або заповідати комусь іншому. Все залишиться в родині.

— У родині — це як? — примружилася Ірина. — Ви маєте на увазі…

у вашій родині?

— А хіба ми тепер не одна сім’я? — медовим голосом промовила Антоніна Сергіївна. — Ти ж дружина мого сина, мати моєї онуки. Невже ти думаєш, що я можу вам нашкодити?

— Мамо, — втрутився Олексій, — давай не будемо тиснути. Це серйозне рішення.

— Який тиск, Льошенька? Я просто пропоную допомогу. У мене інвалідність другої групи, пільги більше п’ятдесяти відсотків. Ви тільки уявіть, скільки зможете заощадити!

Ірина мовчки дивилася на свекруху.

За п’ять років спільного життя з Олексієм вона встигла добре вивчити цю жінку.

Антоніна Сергіївна вміла грати на почуттях, особливо на жалості.

— Ось ви молоді, здорові, — продовжувала свекруха, промокаючи очі хусткою. — А я хвора, самотня.

Хочу хоч чимось допомогти єдиному синові. А мене навіть слухати не хочуть.

Олексій помітно занервував. Ірина знала — коли мати починає говорити про свої хвороби, він втрачає здатність мислити тверезо.

— Іро, може, справді подумаємо? — тихо промовив він. — Мама має рацію, економія буде суттєвою.

— Звичайно, суттєвою! — підхопила Антоніна Сергіївна. — Ви зможете ці гроші на Машеньку витратити.

Або у відпустку з’їздити. Скільки років вже нікуди не вибиралися?

Ірина відчула, як її рішучість злегка похитнулася. Дійсно, останній раз вони відпочивали аж три роки тому, ще до народження дочки.

З тих пір всі гроші йшли на іпотеку і побутові витрати.

— Ось бачиш, — немов прочитавши її думки, продовжила свекруха, — ти й сама розумієш, що я правильно кажу.

Це ж просто формальність — сходимо, підпишемо папери. Формальність! Зате потім відразу легше стане.

— Просто формальність? — Ірина гірко посміхнулася. — Ні, Антоніно Сергіївна, це не формальність. Це моя власність, у яку я вклала всі свої сили.

— Знову одне й те саме! — обурилася свекруха. — Заладила: моє, моє! А про інших подумати? Про чоловіка, про дитину?

— Мамо, досить! — підвищив голос Олексій.

— Ні, не досить! — Антоніна Сергіївна рішуче встала. — Я вам добра бажаю, а ви… Гаразд, думайте. Тільки недовго. Мені теж чекати набридне скоро.

— Чекати? — перепитала Ірина. — Чого чекати?

Свекруха замовкла, ніби сказала зайвого.

— Ну як чого… Вашого рішення, звичайно.

Але Ірина вже відчула недобре. Це «набридне скоро чекати» прозвучало занадто впевнено, немов свекруха заздалегідь знала, що рано чи пізно досягне свого.

— Антоніна Сергіївна, ви що, вже десь проконсультувалися з приводу документів? — прямо запитала Ірина.

Свекруха завагалася, але швидко взяла себе в руки:

— А що такого? Так, ходила в ЦНАП, дізнавалася. Хотіла бути готовою, коли ви погодитеся.

— Коли погодимося?

— Ірина відчула, як всередині все похололо.

— Тобто ви навіть не сумнівалися в нашій відповіді?

— Ну а чого тут сумніватися? — знизала плечима Антоніна Сергіївна.

— Я ж для вас намагаюся щось вигадати. Невже мені настільки не можна довіряти?

Ірина перевела погляд на чоловіка. Той сидів, опустивши очі, явно не бажаючи втручатися в конфлікт.

— Льошо, — тихо покликала вона, — ти знав, що твоя мама вже зверталась кудись з цього питання?

Олексій мовчав, і ця мовчанка була красномовнішою за будь-які слова.

— Зрозуміло, — Ірина повільно встала з-за столу.

— Значить, ви вже все вирішили. Без мене.

— Ірочка, не перекручуй, — занепокоїлася свекруха.

— Ми просто хотіли підготуватися…

— До чого? До того, що я відмовлюся? Або до того, що погоджуся?

— Та яка різниця! — не витримала Антоніна Сергіївна.

— Головне, що це вигідно для всіх.

Ти що, не бачиш, як Льоші важко? Як він виснажує себе, щоб все сплатити?

— При чому тут Льоша? — вибухнула Ірина.

— Це моя квартира! Я її купила і я за неї іпотеку плачу. Не він! І я не збираюся її нікому переписувати!

— Ось воно що! — тріумфально вигукнула свекруха.

— Значить, все-таки не вважаєш нас родиною? Для тебе ми чужі…

Ірина повільно оглянула квартиру. Ось тут, у передпокої, вона сама клеїла шпалери. На кухні власноруч укладала плитку.

Кожен куточок, кожна дрібниця нагадували про те, як важко все це далося.

— Ні, Антоніна Сергіївна, — спокійно відповіла вона.

— Ви не чужі. Але і не власники мого майна. І я не збираюся так ризикувати.

— Про який ризик ти говориш? — сплеснула руками свекруха.

— Ти що, думаєш, я вас на вулицю вижену? Молоду родину? Онучку?

— Знаєте, — Ірина підійшла до вікна, — коли я працювала в бухгалтерії, надивилася всього.

Скільки людей втрачали житло через подібні «тимчасові» переоформлення. Спочатку все по-хорошому, по-сімейному. А потім…

— Ти мене з якимись пройдисвітами порівнюєш? — задихалася від обурення Антоніна Сергіївна.

— Ні. Я просто тверезо дивлюся на ситуацію. Жодного документа я не підпишу, моя квартира залишиться тільки моєю!

У дитячій щось впало, почувся плач Машеньки. Ірина рвонулася йти до дочки, але Олексій випередив її:

— Я сам.

Залишившись наодинці зі свекрухою, Ірина продовжила:

— Ви говорите про економію. Про те, як нам буде легше. Але ціна цієї економії занадто висока.

— Яка ціна? Про що ти говориш? — роздратовано перебила її Антоніна Сергіївна.

— Я ж для вас усе! Для онуки! Щоб у неї все було!

— У неї все буде, — твердо відповіла Ірина.

— Тому що у неї є дім. Справжній, який ніхто не зможе відібрати.

З дитячої долинув сміх — Олексій явно зумів розвеселити малечу.

Цей дзвінкий дитячий сміх немов надав Ірині нових сил.

— Антоніна Сергіївна, я вдячна вам за турботу. Правда. Але моє рішення остаточне.

Свекруха стиснула губи:

— Ох, пошкодуєш ти ще… Запам’ятай мої слова. Коли платежі зовсім задушать, коли копійки рахувати будете…

— Значить, будемо рахувати, — знизала плечима Ірина.

— Це краще, ніж потім лікті кусати.

У кімнату повернувся Олексій з Машенькою на руках.

Дівчинка, побачивши бабусю, радісно простягнула до неї ручки. Антоніна Сергіївна демонстративно відвернулася.

— Що ж, — процідила вона крізь зуби, — бачу, розмова закінчена. Тільки запам’ятай, невісточка: я хотіла як краще.

— Я знаю, — м’яко відповіла Ірина.

— Але іноді краще — це просто залишити все як є.

Коли за свекрухою зачинилися двері, Олексій важко зітхнув:

— Вибач за цей цирк. Я повинен був відразу припинити ці розмови.

Ірина підійшла до чоловіка, погладила Машеньку по голівці:

— Нічого. Зате тепер всі крапки над «i» розставлені.

— Так, — посміхнувся Олексій.

— Знаєш, а ти права. Не можна ризикувати тим, що маєш, заради примарної вигоди.

Ірина посміхнулася:

— Ми впораємося, ось побачиш. Може, доведеться десь тугіше затягнути пасок, але це наш дім. І ніхто не зможе вказувати нам, як тут жити.

Вони стояли біля вікна втрьох: Олексій, Ірина і їхня маленька донька. За вікном догорав захід сонця, забарвлюючи небо в теплі тони.

Ірина відчувала спокій і впевненість — вона вчинила правильно.

Тому що будинок — це не просто стіни. Це місце, де ти відчуваєш себе захищеним.

І ніяка економія не варта того, щоб цим захистом ризикувати.

А гроші… Що ж, гроші вони зароблять. Зрештою, вони молоді, сповнені сил і вміють працювати.

Головне — зберегти те, що дійсно важливо: довіру, повагу і право самим вирішувати свою долю.