Ми з чоловіком сидимо вдома і нікого не чіпаємо. Тут дзвонить свекруха і повідомляє нам про свої грандіозні плани.

Чоловік має молодшого брата. Йому сорок два роки. Нам із чоловіком відповідно по сорок шість. Останніх років десять у цього самого брата виявилася чітка апатія до життя.

Дівер не затримується на одній роботі довше за півроку. Він уже стільки змінив місць, спеціальностей та професій, що я навіть порахувати не зможу. У нього наче якийсь підлітковий бунт почався. Хлопчик шукає себе.

При цьому дружина у дівера повна його копія. Єдина глобальна різниця в тому, що вона любить доглядати і намагається добре виглядати. Але так само, як чоловік, працювати не прагне.

Ще в цієї парочки є син. Хлопчику чотирнадцять років. І вся ця орава утриманців тепло та комфортно влаштувалася на шиї у свекрухи. Мама чоловіка володар великої трикімнатної квартири. Площею понад вісімдесят квадратів.

Так як живуть родичі чоловіка від нас на досить пристойній відстані (на машині їхати годин п’ять) то бачимося ми рідко.

І ось дзвонить мама чоловіка і повідомляє, що вона вигадала просто геніальний план. Щоб усім було добре, вона продає свою велику квартиру та купує дві, але менші.

Я подумала, що це непогана ідея. Адже тоді мені здалося, що це чудовий спосіб роз’їхатися двом сім’ям. В одній квартирі жила б свекруха, а в іншій – брат чоловіка зі своєю сімʼєю.

Але ні! Свекруха вирішила інакше. Одна квартира для молодшого сина, а інша для улюбленого онука. І це я не про нашу дитину.

– У хлопчика має бути якийсь стартовий капітал у житті. Батьки навряд чи зможуть його забезпечити житлом, а так він точно не залишиться без даху над головою. – пояснила нам свекруха.

У такому разі, де ж збирається жити сама свекруха? Адже, якщо в неї залишаться гроші від продажу квартири, то вона обіцяла покласти їх на рахунок того ж онука.

Мама їде до нас жити! Власне, через це вона і зв’язалася з нами. У них уже угода купівлі-продажу наступного тижня. Так що свекруха зателефонувала, щоб повідомити нас, щоб ми готувалися її зустрічати.

Дякую, що хоч не з автобуса з валізою дзвонила! Мабуть вважала нас все ж таки гідними знати правду.

Нам із чоловіком по сорок шість, ми вже не молоді і не готові до таких потрясінь. Запитань не було б, якби це було тимчасово. Пожити тиждень-другий – куди не йшло. Але мама зібралася переїхати до нас, судячи з подачі, на все своє життя.

Свекруха минулого року остаточно вийшла на пенсію. Вирішила, що вистачить їй працювати. Мабуть, ставши проводити більше часу вдома, мама зауважила, що в неї вдома мешкає цілий розсип дармоїдів, яких вона годує вже протягом багатьох років.

До речі, дачу свекруха вже встигла продати. Усі отримані гроші вже пішли на рахунок онуку. Це стартовий капітал для хлопчика. Раптом він все ж таки розумним виявиться, і піде кудись надалі вчитися.

Найцікавіше, що ми цілком нормально завжди спілкувалися із мамою чоловіка. Ми в обов’язковому порядку щотижня телефонуємо та обмінюємося новинами.

Але свекруха ніколи нічого подібного з нами не обговорювала. Тобто, вона давно вже все розпланувала, але навіть не вважала за потрібне запитати нашу думку щодо цього.

Довелося нам із чоловіком говорити жорстке «ні». На що ми почули у відповідь:

-Як це «ні»? У нас уже час угоди призначено!

Тепер ми з жахом чекаємо на вівторок. Саме цього дня мама чоловіка має продати свою квартиру. Що буде після цього – ми поки що не знаємо. Мабуть, доведеться забарикадуватися вдома та не відповідати на дзвінки.

КІНЕЦЬ.