Свекруха привезла мені з Італії шарфик за 60 євро, а дочці і зятю дала гроші на квартиру.

Я стояла в коридорі, стискаючи в руках цей тоненький шматок тканини, і не знала, що сказати. Вона простягла його мені з гордим виглядом, ніби вручала якийсь скарб.

— Дивись, яка краса! Брендовий, натуральний шовк, легенький, як хмаринка. В Італії такі носять тільки справжні леді.

Я механічно взяла його в руки, провела пальцями по тканині. Так, гарний. Але в горлі стояв клубок.

— Дякую, — прошепотіла.

Свекруха посміхнулася.

— Ну, що тут у вас? Як справи? — спитала вона, ніби між іншим, ніби зовсім нещодавно не переказала кругленьку суму її донечці та зятю.

Я знизала плечима.

— Все як завжди. Зарплати малі, ціни великі, але крутимося.

— Головне — здоров’я! — підняла очі до стелі свекруха. — Гроші — то таке, наживне.

Я мовчала.

Бо для когось вони наживне, а для когось — мрія, яку не дістати.

Донька свекрухи, тобто моя зовиця, з чоловіком не бідували. Обоє працювали, обоє мали стабільні зарплати. Але свекруха вирішила, що їм потрібна допомога. І дала. На перший внесок за нову квартиру.

А мені — шарфик.

Я не те щоб розраховувала на щось більше. Але відчуття несправедливості їло мене зсередини.

Ввечері розповіла чоловікові.

— Ну і що? — тільки й сказав він.

— Як це «що»? — я аж закипіла. — Їм — квартира, а мені шматок тканини?

— Вона має право розпоряджатися своїми грошима як хоче, — спокійно відповів чоловік.

— Звісно, має. Але хіба це чесно? Ми теж живемо не в палаці!

Він подивився на мене так, ніби не розумів, про що я.

— Ти ж казала, що тобі від моєї матері нічого не треба і ми самі назбираємо на більше житло.

— Говорила! Але мені прикро! Ти взагалі розумієш, що виходить? Я для неї — просто дружина її сина, а не частина сім’ї.

Чоловік зітхнув.

— Не бери близько до душі.

Але я вже взяла.

Цілу ніч крутилася, думаючи, як правильно реагувати. Чи варто щось говорити свекрусі? Чи просто прийняти це як даність? А щиро кажучи, так я взагалі бачити їх не хочу – ні свекруху, ні зовицю з родиною.

Джерело