Я вийшла заміж у ніжному віці 18 років, відразу після закінчення школи, за Івана, який був старший за мене на 7 років. Ми були родом з одного села, і наш ранній шлюб не здавався тоді чимось незвичайним.

Мої батьки від щирого серця благословили наш союз, хоча мати Івана була незадоволена, вважаючи мене невідповідною парою для свого сина. Після весілля ми поїхали з села до міста. Іван влаштувався на завод, а я вступила на заочне відділення.

Нам пощастило швидко придбати двокімнатну квартиру за допомогою безвідсоткової позички та субсидій, наданих заводом.

Незабаром з’явилася наша дочка. Я встигала і шити, і виконувати дрібні замовлення, і доглядати дитину, не виходячи з дому.

Однак мати Івана, незважаючи на те, що я поєднувала материнство і пристойний заробіток, вважала мою роботу вдома ознакою лінощів.

Під час своїх частих візитів вона привозила продукти з села і при кожній нагоді нагадувала нам, що саме вона нас забезпечує, на відміну від моїх батьків, які теж давали нам сільські продукти, але не здіймали з цього приводу якогось галасу.

Коли за 10 років у нас народився син, мама Івана вирішила переїхати до міста. Я була не в захваті від її рішення, тому що її постійні візити і так сильно втомлювали.

Однак Іван купив їй невелику квартиру, розташовану на пристойній відстані від нашої, і став сполучною ланкою між нами, цінуючи мій спокій.

Упродовж усіх цих років вона постійно повторювала, що була для нас опорою, часто називаючи неоціненною допомогою свій щомісячний пакет із продуктами.

Тепер Іванові доводилося щодня їздити до неї, залишаючи моїх батьків, які спокійно підтримували нас усе життя, продовжувати своє скромне життя на селі.

КІНЕЦЬ.