Я завжди думала, що бабусі з дідусями зі задоволенням сидять з онуками, але я помилялась. Коли я народила дітей, то зрозуміла, що мені ніхто допомагати не буде.

Я вийшла дуже рано заміж, мені тоді було лише дев’ятнадцять років, а моєму чоловікові двадцять п’ять років. Я тоді вчилась на другому курсі університету, а коли завагітніла, то мені довелося перевестись на заочне навчання.

На жаль, після народження дитини я була змушена взяти академічну відпустку, бо не мала з ким залишити дочку. Свекруха відмовилась сидіти з онучкою, а мої батьки живуть далеко і тому вони не змогли приїхати.

Мій чоловік мені дуже допомагав з дитиною, він сказав, щоб я не переживала через те, що я сидітиму вдома, бо він буде мене забезпечувати. Степан вважав, що жінка має дбати про сім’ю, а не ходити на роботу.

Через два роки я знову завагітніла. Чоловік дуже зрадів цій новині, ми з нетерпінням чекали на народження дитини. Коли про мою вагітність дізналась свекруха, то не зраділа. Вона хотіла, щоб я закінчила навчання і пішла працювати, їй не подобалось, що її син має працювати на двох роботах, щоб забезпечити сім’ю.

Зараз я розумію, що ні про яку роботу мова не може йти, бо у нас з чоловіком уже двоє дітей. Мені дуже важко самій дивитись за дітьми і виконувати домашню роботу. Я нічого не встигаю.

Степан працює на двох роботах, але зарплати його нам не вистачає. Ми економимо, але у нас двоє дітей і тому ми дуже багато витрачаємо.

Діти швидко ростуть і їм потрібно добре харчуватись, ми часто їм купуємо новий одяг і усе це дуже дорого коштує. Чоловік старається з усіх сил забезпечити нашу сім’ю, але йому дуже важко це зробити. А декілька місяців тому я дізналась, що знову вагітна. Ми з чоловіком зробили УЗД і виявилось, що у нас будуть близнюки. Ми дуже зраділи, а коли свекруха дізналась про те, що я вагітна і ще й близнюками, то дуже розізлилась.

Вона наговорила мені багато поганого, сказала, що через мене її син дуже худий і втомлений. Адже він змушений працювати зранку до ночі, щоб прогодувати мене і моїх дітей.

Мені було дуже образливо, не можна було їй так говорити, адже ці діти є її онуками. Надія Володимирівна могла порадіти за нас, а вона злиться через те, що у нас так багато дітей.

А ми з чоловіком щасливі, що маємо дітей. Нам доводиться економити, але головне те, що ми разом. Мої батьки не можуть посидіти з дітьми, але вони постійно переказують нам гроші. Моя мати мене підтримує і каже, що діти це велике щастя.

Коли мої батьки дізнались, що ми чекаємо близнюків, тому були дуже щасливими. Адже у них буде четверо онуків. Я була єдина дитина у сім’ї і моя мати колись мріяла, щоб у мене була сестричка чи братик. Але не судилось. Тепер у неї є онуки.

Тиждень тому моя мама приїжджала до нас, коли вона побачила онуків, то її очі сяяли від щастя. Я бачила, що вона із задоволенням грається з дітьми.

А ввечері мати сказала, що я дуже щаслива людина, бо маю дітей. Не всім жінки можуть мати дітей і тому я маю насолоджуватись кожним моментом перебування з ними.

Чому моя свекруха не відноситься до онуків так само як моя мати? Чому вона кривиться коли бачить їх? Я б хотіла, щоб вона теж підтримувала мене, так само як моя мати. На жаль, Надія Володимирівна не хоче з онуками проводити час, вона їх ігнорує, тому коли їй знадобиться моя допомога я їй відмовлю. Ось тоді вона зрозуміє свою помилку.

КІНЕЦЬ.