Ось тепер точно все. Я остаточно переконалася, що у моєї дорогої свекрухи в голові тирса. Бо якось інакше її вчинок пояснити не можна.

Вона заборонила нам купувати диван у квартиру, яку вона милостиво надала для житла, бо він їй не сподобався. Хоча вона в тій квартирі з’являлася від сили двічі за два роки. А потім узагалі виставила із квартири.

Мама у чоловіка жінка із забобонами. Але раніше це були дрібні мінуси, які перекривалися величезним плюсом – вона пустила нас у квартиру своєї мами, щоб ми спокійно збирали на житло.

За таке я була готова пробачити їй багато чого. Навіть постійні дзвінки з повчаннями та вимоги все кидати й терміново приїжджати, навіть якщо приводів для поспіху не спостерігається зовсім.

До того ж свекруха більше діставала чоловіка, зазиваючи його на свою територію. До нас у гості вона прийшла, якщо мені не зраджує пам’ять, рази два за два роки. Тобто я вважала, що все досить добре у моєму житті.

Поки не настав час міняти диван. Той, на якому спали, мабуть, застав ще царя Панька. Був він весь продавлений, протертий і дуже незручний.

Ми кілька разів поривалися його змінити, але свекруха вставала дибки. Їй було важливо, щоб у квартирі нічого не змінювалося.

Я все розумію, пам’ять, те-се, але ж жити якось треба. Ми хоч і молоді, але навіть у нас із чоловіком після ночівлі на цьому тортурі відмовляли спини. Свекруха ж була непорушна.

Не було б щастя, та нещастя допомогло – ненависний диван однієї ночі просто розвалився. Ми з чоловіком якось невдало одночасно повернулися, у дивані щось хруснуло і ми опинилися на підлозі. Диван у прямому розумінні розсипався.

Свекрусі ми відправили фотографії, після чого поставили запитання, а чи можна нам тепер купити новий диван чи треба збирати старий.

Та на нас побурчала, що нічого нам довірити не можна, і ми примудрилися зіпсувати таку гарну річ, яка вірою та правдою служила стільки років. Але дала згоду на покупку нового дивана, щоправда, за умови, що вона вибиратиме його з нами.

Настав час ікс, ми вирушили за покупкою. Вибирали дуже довго через свекруху. Те, що подобалося нам, викликало лише гидливе стискання губ у свекрухи, а те, що вибирала вона, було максимально незручним для сну.

У результаті свекруха втомилася ходити навколо і сказала, що або ми купуємо той диван, який сподобався їй, або їдемо додому, вона забороняє купувати убозтво, яке не впишеться в інтер’єр квартири.

Там інтер’єру як такого немає, та і яка різниця взагалі, якщо в тій квартирі зараз живемо ми. З’їжджатимемо, заберемо жахливий диван і купимо свекрусі такий, як вона хоче. Начебто логічна пропозиція.

Але свекруха заявила, що коли ми матимемо своє житло, тоді й будемо в ньому робити все, що заманеться, а поки ми живемо на її території тому маємо виконувати її вимоги.

Я стояла осторонь і мовчала, чоловік з мамою лаявся сам, у нього і без мене чудово виходило. Лаялись вони до того, що свекруха дала нам три дні на переїзд, потім обіцяла прийти виселяти з поліцією.

Ми переїхали в орендовану квартиру, вклалися у відведений термін. Чоловік тепер із мамою не спілкується, заблокував скрізь, а вона мені пише, що ми негарно з нею обійшлися. Вона для нас все, а ми до неї ось так.

І все через якийсь диван. Я навіть не повірила б, що так буває. Але тепер бачу, що люди взагалі можуть будь-яку ситуацію довести до абсурду.

КІНЕЦЬ.