Я народилася і виросла в селі, але дуже хотіла вступити на медичний факультет. Тож я вирішила поїхати в місто відразу після закінчення сільської школи. Моя мрія збулася – я стала медиком.

Після закінчення навчання я пішла працювати медсестрою в лікарню. Трохи згодом я там познайомилася з одним з пацієнтів, який потім став моїм чоловіком.

Житла свого у нас не було, винаймати житло не було грошей, і довелося проситися пожити у матері Дмитра. Свекруха не злюбила мене з першого дня.

Вона вважала, що я не пара для її синочка красеня, навіть те, що я її синові дуже допомогла в період лікування, ніяк не позначилося на нашому спілкуванні.

Свекруха мені не давала спокою, особливо під час відсутності чоловіка. На добові чергування я летіла, щоб розслабитися в улюбленій медичній атмосфері та хоч ненадовго забути закиди й причіпки, що чекають вдома.

Коли наші відносини дійшли до точки кипіння, а я була вже на п’ятому місяці, ми змогли все-таки нашкребти грошей на перший внесок і придбали невелику затишну двокімнатну квартиру. Значною мірою в цьому придбанні взяли участь мої батьки.

Полегшення було недовгим. Після народження нашої доньки, яку ми назвали Анною, чоловік, замість того, щоб радіти життю і насолоджуватися спілкуванням з дитиною, почав поводитися дуже дивно. Додому він приходив пізно, а у вихідні дні чомусь пропадав у своєї мами, мотивуючи це необхідністю допомогти й скрасити самоту.

Свекруху я принципово не запрошувала до нас додому, до спілкування з онукою вона не прагнула, так ми й жили, збільшуючи прірву в стосунках.

Мама мала на Дмитра величезний вплив, мене просто дратували його аргументи в рішенні того або іншого питання «мама порадила», «мама сказала», «мама вважає». Я його обривала на півслові, що, своєю чергою викликало бурю емоцій у слухняного сина.

Так непомітно пролетіло вісім років. Одного разу, в неділю, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла ціла делегація – свекруха, мій чоловік і якась дівчина, на пів голови вища за всіх. Свекруха сміливо зробила крок вперед і, не вітаючись, видала:

– Ось, Ларисо, тут ви будете з Дмитриком жити, коли закінчиться розлучення і вгамуються всі формальності. Ну, а вам (свекруха глянула в нашу з дочкою сторону) потрібно подумати, куди перебиратися…

Від обурення я навіть не знала, що сказати:

– Нам подумати? Це вам потрібно подумати, перш ніж командувати в чужій квартирі! Тут будемо жити ми з дочкою, а Ваш син нехай шукає, де йому вити нове сімейне гніздечко.

Свекруха явно не була готова до такої відповіді, і злегка розгубилася, але потім, зібравшись з думками, відповіла:

– Все, на що ти можеш розраховувати – це розділ квартири на трьох!

Чоловік весь цей час стояв за нею і мовчав. Потім вони розвернулися і пішли. Дочка після їх відходу розплакалася, я її обняла і теж заплакала…

Розлучення проходило бурхливо. Коли ми вже офіційно не були чоловіком і дружиною, сталася ще одна спроба захоплення нашої квартири.

Цього разу чоловік приїхав зі своєю Ларисою і заявив, що має право жити на належних йому квадратних метрах. Пожити їм не вдалося, тому що я пообіцяла завтра ж в терміновому порядку продати дві частини квартири, що належать мені й дочці, щоб вони мали сусідів.

У підсумку наша квартира була продана, ми з донькою змогли на вторговані гроші купити собі скромну однокімнатну квартиру, хоч і довелося залазити в кредити.

Час згладжує всі проблеми, через чотири роки ми майже забули про всі пригоди минулих років, і прекрасно жили з донькою удвох.

Моя дівчинка підросла, стала розсудливою, я бачила, що вона розуміє, як важко мені одній справлятися з нашим матеріальним забезпеченням, і не вимагала якихось особливих покупок. Допомагали з продуктами мої батьки, які приїжджали нас провідати, а внучка всі канікули проводила у них.

Одного разу дочка збиралася з однокласниками на пікнік. Зранку пролунав дзвінок у наші двері та вона побігла відчиняти, думаючи, що друзі вже прийшли за нею. Але замість них побачила тата з двома великими сумками.

– Здрастуй, донечко!

Інтонація мого колишнього чоловіка була така, що, не знаючи всієї передісторії відносин, можна заплакати.

Виявляється, він прийшов покаятися, оскільки нічого хорошого у них з Ларисою не вийшло, свекруха теж не ужилася разом з новою невісткою, як колись зі мною, і, до всього іншого, серйозно захворіла.

Їй потрібен догляд. Лариса залишила Дмитра з його мамою, заявивши, що не наймалася в доглядальниці та синок не придумав нічого кращого, як знову спробувати стати моїм чоловіком.

Я стримано відповіла, не запрошуючи його пройти, що варіантів нашого спільного життя просто не існує, від слова «взагалі». А дочка була набагато емоційнішою у своїх висловлюваннях, запропонувавши батькові давати нам спокій.

Дмитро, бачачи такий «теплий» прийом, розвернувся, і побрів вниз по сходах. Чисто по-людськи, мені, десь глибоко в душі, було його шкода. А Аня, помітивши мій стан, швидко зачинила двері і сказала:

– Мамо, навіть не думай! Він нас зрадив раз, зрадить і другий! У мене є ти, бабуся і дідусь. Решта – чужі люди.

Дочка втекла до однокласників, а я, залишившись одна, подумала, що життя завжди призводить все в рівновагу. І всі ті неприємності, доставлені колишнім чоловіком, повернулися до нього сторицею.

КІНЕЦЬ.