Свекруха і зовиця не могли дочекатися, коли ж потеплішає і можна буде поїхати на дачу. На нашу дачу. Але їх туди ніхто не кликав, та й бачити їх там ми з чоловіком не бажаємо. Торік вони цю дачу продавали, бо вона була занедбаною, чоловікові довелося виплатити мамі та сестрі їхні частки, а тепер, коли ми там навели лад, підновили будинок, родичкам заманулося там відпочивати. Зараз-зараз, ага.

Ми з чоловіком мріємо про власний будинок, але поки що грошей на нього не вистачає. Зате торік вдалося купити дачу. Купували у свекрухи, яка туди не їздила і зовсім не була нею зацікавлена.

– Я вже розраховувала на ці гроші, до того ж Оксана зараз у декреті, їй також гроші не завадять. Тож якщо хочеш – купуй, а не хочеш – тоді продаємо дачу та ділимо гроші на трьох, – заявила тоді свекруха. Ми з чоловіком взяли кредит і викупили.

Я тоді злилася, що свекруха з рідного сина гроші тягне, адже могла би просто так дати йому розпоряджатися цією дачею, але тепер зрозуміла, що дуже добре, що ми за неї заплатили та переоформили. Тепер за документами ні свекруха, ні зовиця не мають до дачі жодного стосунку.

Дачу будував ще дідусь чоловіка. Два поверхи, з цегли, з верандою, але оскільки дачею ніхто довго не займався, вона занепала. Дах протікав, веранда місцями підгнила, у будинку купа сміття, яке звозили туди не одне десятиліття. Та й сама ділянка так заросла, що важко повірити, ніби колись тут щось садили.

Купили ми її минулого літа. Чоловік дізнався, що в їхній сім’ї є дача, лише тоді, коли свекруха заговорила про продаж. Сюди їх із сестрою ніколи не возили, бо свекруха терпіти не могла поратися в городі та взагалі жити без благ цивілізації, а батько дуже рідко мав вільний час, щоб привести все до ладу. Виїжджав лише для того, щоб привезти чергову партію непотребу.

Ми закотили рукави, запаслися терпінням і почали приводити дачу до ладу. Викосили ділянку, вичистили все сміття з хати, чоловік із другом перестелив дах і впорядкував веранду. Ми їздили щовихідних, аби щось там зробити. Часу мали небагато, але старалися зробити дачу придатною для життя.

Нам мріялося, що от наведемо тут усе до ладу, перейдемо на віддалену роботу чи змінимо її й житимемо тут улітку. Хоч будиночок і придатний для цілорічного проживання, але взимку тут ніхто нічого не чистить, водопровід лише літній і жоден сусід не мешкає цілий рік. Та й саму дачу до зимового проживання треба ґрунтовно підготувати, як мінімум облаштувати теплий санвузол, а на такі масштабні роботи поки що немає грошей.

До пізньої осені ми встигли зробити уже багато. Звісно, дещо лишили на наступний рік, але основну частину роботи переробили. Залишиться тільки завезти трохи меблів та посуду, і можна буде нормально жити.

– І як у вас там справи на дачі? А то все літо вас не видно, не чути, про допомогу й не випросиш, – спитала свекруха, коли ми сиділи в неї на дні народження у грудні.

Чоловікові дуже кортіло похвалитися нашими успіхами, і він показав фотографії. На них дача виглядала чудово, у порівнянні з тим, що було спочатку, можна було подумати, що це новий будинок. Свекруха ахала, і зовиця їй підтакувала. Нахвалювали нас, а я відчувала, що це не просто так.

От точно передбачила. Як тільки весна вступила у свої права, свекруха почала підлещуватися: а коли ми на дачу поїдемо, а може, їй би з нами з’їздити. Чоловік без лихих намірів повіз маму на дачу. Свекруха все оглянула, похвалила, як ми тут упорядкували, як у хаті стало затишно, а потім спитала, чи не будемо ми проти, якщо вона та зовиця з дитиною поживуть тут улітку, коли потеплішає.

Я відповіла, що будемо проти. У нас, взагалі-то, свої плани на дачу були. Двоє дорослих і дитина тут ніяк не вписуються.

– Взагалі-то це дача нашої сім’ї, тебе ніхто й не питав, – почала огризатися свекруха, але чоловік нагадав, що тепер це дача нашої сім’ї, а вони до неї жодного відношення не мають.

Такий поворот справи обурив маму чоловіка, вона зчинила скандал. Мовляв, вони з донькою поступили по-родинному, поступилися нам дачею, а тепер їм забороняють сюди їздити. Я від такої нахабності отетеріла. По-родинному – це вимагати гроші за ринковою ціною. Добрі родичі.

Чоловік щось там почав мимрити, що інколи вони можуть сюди приїхати, але я його перебила та сказала, що це наша дача, тому тут гостюватимуть тільки ті люди, яких ми самі запросимо. От як свекруху із зовищею покличемо, тоді й приїдуть. Межі треба виставляти одразу.

– От як! Ти взагалі свого слова в сім’ї не маєш. Сестра з дитиною та мати у місті сидітимуть, бо ти своїй дружині слова наперекір сказати не можеш, – намагалася тиснути свекруха, але даремно.

Тепер чоловік отримує купу гнівних повідомлень від мами та сестри, що він підкаблучник, що йому на рідню наплювати, а я ним верчу, як хочу. Мені теж спробували щось писати, але я їхні номери одразу заблокувала. Чоловік у мене м’який, а зі мною так не вийде. Сама не прогнуся і чоловікові прогнутися не дам.

КІНЕЦЬ.