Моїй свекрусі дуже не подобається, що онук винаймає квартиру, і ми платимо за це чужим людям. Вона вважає, що онук має жити в неї, а ми маємо платити їй стільки ж, скільки платимо зараз за орендовану квартиру. Говорить, що так і їй буде підтримка, і онук буде під наглядом.

Звичайно, двадцятирічний хлопець без нагляду взагалі не проживе. В сімнадцять, коли його бабуся з квартири виставила, якось міг, а тепер різко перестав.

Ця історія зі свекрухою та квартирою мені ще три роки тому непогано так нерви зіпсувала. Коли син від неї з’їхав, я навіть зраділа, бо втомилася щовечора вислуховувати скарги на нього.

Ми з чоловіком живемо у селіі. До міста їхати дві години автобусом, і це єдиний спосіб дістатися, лише рейсовий автобус двічі на день.

Син закінчив школу і постало питання вступу. Було вирішено, що вступати буде в нашому обласному центрі, тим більше там живе бабуся і жити можна буде в неї. Свекруха була не проти, навіть сама пропонувала такий варіант, мовляв, нема чого хлопчику по гуртожитках блукати.

Ми домовилися, скільки грошей надсилатимемо свекрусі на їжу для сина, взяли на себе оплату комуналки і заспокоїлися, але тільки на літо, доки син не переїхав до бабусі.

Скарги почалися з першого дня. І воду він ллє, і голосно ходить, і смітить, і приходить пізно, будить бабусю. Син сам не дзвонив зі скаргами, але коли йому дзвонили ми з питаннями, що він там творить, то теж мав, що сказати про бабусю.

Вона його діставала не гірше, ніж нас із чоловіком. Постійно рахувала, скільки і що він з’їв, не давала нормально помитися у ванній, постійно ломилася туди і репетувала, що він не економить воду, а коли він годині о десятій повертався додому, постійно закочувала скандали.

Свекруха тоді ще працювала, тому її головний аргумент у будь-якій суперечці “мені перед роботою треба відпочити, а не вашого сина чатувати, коли він прийде”. Не замикалася б на засув о восьмій вечора, так і чатувати нікого не треба було, він би тихо прийшов і нікому не заважав.

Прожив там син до першої сесії. Потім бабуся заявила, що їй спокій дорожчий, і виставила онука з речами з дому. Він на час сесії напросився жити до приятеля, а після неї ми з чоловіком винайняли синові квартиру.

Я з моменту вигону сина зі свекрухою не спілкувалася. Мені її щоденних криків вистачило, але раніше мій син у неї жив, мала слухати, а тепер ні.

Чоловік вчинку своєї мами теж не оцінив, але промовчав і сказав, що по грошах ми витягнемо винайняти йому квартиру, а так навіть мороки менше буде.

Син спокійно жив на орендованій квартирі, навчався, підробляв іноді, ми оплачували квартиру, а свекруха працювала і спілкувалася тільки з моїм чоловіком, ні я, ні син з нею спілкуватися бажанням не горіли.

Природно, що як син з’їхав, із дотацій було прибрано гроші на харчування, залишилася лише оплата комуналки. Не знаю, може, свекруху це не влаштовувало, але мені чоловік про це не говорив.

Але три місяці тому свекруха вийшла на пенсію і, мабуть, її розмір не задовольнив, тож свекруха почала намагатися тягнути гроші з сина. Я їхню розмову випадково почула.

– Мамо, я тобі сто разів сказав, немає у нас зайвих грошей! Сина треба доучувати, ми йому ще й квартиру винаймаємо!

Через кілька днів після того розмови свекруха вперше за довгий час зателефонувала мені. Заявила, мовляв, це не діло, що онук десь там мешкає без нагляду. Нехай переїжджає до неї, він уже за ним доглядає, а гроші, що ми чужим людям платимо, платитимемо їй, гарна прибавка до пенсії вийде.

Я, звичайно, маму чоловіка відносно ввічливо послала і розповіла це синові. Він посміявся, що бабуся вирішила за ним придивитись у двадцять років. Але заявив одразу, що якщо ми ухвалимо таке рішення, то він все одно з нею жити не буде, вивернеться якось, але жити з бабусею не стане.

Та я й не планувала змушувати, чоловік, мабуть, теж не збирається щось міняти, він своє слово вже сказав. Нехай тепер свекруха сама думає, як крутитиметься, а ми їй поки що допомогти нічим не можемо.

КІНЕЦЬ.