Одного разу ми з Сашком познайомилися, коли нам обоє вже було за тридцять. У такому віці ніхто довго не вагається — от і ми: зустрілися, сподобались один одному, потусувались місяців зо два й подали заяву до ЗАГСу. Обоє мріяли про сім’ю. Я вже давно хотіла дитину, а у Сашка до того шлюбів не було — він теж мріяв стати татом.

Розписалися швидко, без розкошів, і почали жити окремо — у моїй бабусиній хаті, що дісталася мені у спадок. Зробили ремонт, купили нові меблі, і в цьому затишному гніздечку почали влаштовуватися.

З його матір’ю, Галиною Михайлівною, до весілля бачилась лише пару разів — познайомились у кав’ярні та на самій церемонії.

Тоді вона справила гарне враження: спокійна, чемна, схвально поставилася до нашого союзу, сина відпустила без зайвих питань, у стосунки не лізла. Навіть подумала, що мені пощастило зі свекрухою. Як же я помилялася.

Дитину ми не відкладали. Я завагітніла майже одразу, і всю вагітність провела, можна сказати, у королівських умовах. Чоловік носив мене на руках — і буквально, і в переносному сенсі.

О третій ночі чистив мандарини, вранці робив бутерброди з авокадо, гладив живіт, шепотів синові казки. І свекруха, наче, не втручалася. Лише іноді передавала через чоловіка гостинці — банки варення, яблука.

Я тоді не звернула уваги, але банки бувало закутковані пилом, варення — зацукроване, а яблука — із підозрілими плямками. Подумала — ну, бабуся, зір вже не той, у магазині могли підсунути неякісне. Але потім народився наш Юрко — і все пішло під укіс.

Свекруха запропонувала пожити у нас перший час — мовляв, допоможе з малюком, а заразом здасть свою квартиру, і буде нам підтримка грішми. У чоловіка на роботі тоді виникли труднощі, і ми ще влізли в кредит, купивши авто. Тож ідея здалася розумною. Я погодилася.

Але Галина Михайлівна, як виявилося, не просто приїхала — вона переїхала. З вантажівкою речей. Хоча ні — назвати це «речами» язик не повертається. Це було лахміття: старі, затхлі шматки, розбиті чашки, зламані іграшки, непонятні коробки, купи газет. Кожного дня її «колекція» поповнювалася. Я навіть помітила, що у смітнику з’являлися упаковки від продуктів, які ми точно не купували.

І ось одного разу я побачила, як вона повертається з вулиці з великим пакетом. Сірим, брудним, із логотипом супермаркету.

Я заглянула — і мене затрясло. У пакеті були прострочені продукти: булки з пліснявою, йогурти, термін яких минув тиждень тому, банани, що вже не просто почорніли — вони зіпсувалися. Вона тягла це в наш дім. У дім, де жив новонароджений малюк!

І все це — щоб годувати нас! Мене, вагітну, а тепер мого маленького Юрка! Я влаштувала скандал. Вимагала від чоловіка поговорити з матір’ю. А він… він почав її захищати. Мовляв, вона виросла в голоді, її мати так само годувала їх у дитинстві, збирала по сусідах об’їдки, зі смітників тягла їжу, щоб вижити.

— Але в нас не війна! — крикнула я. — У нас є гроші! Ми не потребуємо, щоб їсти сміття! Ти розумієш, що це загрожує здоров’ю дитини?!

Він мовчав. А потім тихо промовив: «Мама не зі зла. Вона старається».

Старається?! Я вирішила, що годі. Зібрала речі, взяла сина і поїхала до своїх батьків у Чернігів. Там спокійно, чисто, і ніхто не годує нас прострочкою зі смітників.

Я поставила Сашку ультиматум: або він говорить матері, щоб вона звільнила нашу хату з усім своїм лахміттям, або нехай залишається з нею. Але я до антисанітарії й звалища не повернуся.

А тепер, дівчата, скажіть мені чесно: я перегнула палицю? Може, треба було якось інакше? Спокійно пояснити? Дати шанс? Чи я все правильно зробила, захищаючи свою дитину і себе?