Свекруха Марія Петрівна все життя жила в селі, де кожен день був сповнений роботи: сад, город, кури та гуси, корова.

Але у грудні її серце переповнювало відчуття свята — Новий рік, Різдво, зимова тиша за вікном. Особливо вона чекала на цей час, адже це була нагода з’їздити до свого сина Віктора в місто, де він вже багато років жив з дружиною Олею та двома дітьми.

Марія Петрівна вирушала до них на тиждень, сподіваючись, що там буде тепле родинне свято, смачні страви і привітні рідні обличчя. Як це було раніше, коли вона приїжджала до них в гості і залишала їм на столі домашню ковбасу, пиріжки і голубці.

Як тільки свекруха приїхала до міста, її зустріли з радісними обіймами.

Віктор, її син, завжди був люб’язний, і навіть тепер він виглядав щасливим. Оля, його дружина, теж привітала Марію Петрівну. Але відпочивати з свекрухою вона була готова, адже насправді Марія Петрівна ніколи не втручалася у їхнє сімейне життя і вони завжди ладнали з матір’ю чоловіка.

У перші кілька днів все було добре. Віктор з дружиною вели нескінченні розмови про нові покупки, плани на майбутнє, життя у великому місті.

Марія Петрівна слухала, намагаючись зрозуміти, що змінилося. Але ось вона вже встигла помітити щось дивне: на обід виявлялися лише замовлені страви з ресторану.

Жодного разу Оля не приготувала їжі сама, хоча свекруха очікувала побачити стіл, на якому пахне домашнім борщем або смаженими пиріжками.

– Ти, Олю, мабуть, не встигала приготувати? — запитала якось свекруха, коли вони сіли до столу.

– Та ні, мамо, просто замовили, а що, ви хочете щось приготувати? — мовила Оля, незворушно доїдаючи шматок курки з ресторанного меню.

– Та ні, я просто звикла, що на святковому столі щось своє, домашнє.

Оля тільки здивовано подивилася на неї і нічого не сказала. Їй було зовсім не зрозуміло, чому Марія Петрівна звертає увагу на такі дрібниці.

Наступного дня свекруха вирішила не робити зауважень і тихо спостерігала за тим, що відбувається в домі. Але на Різдво все стало ще дивнішим.

На Різдво Марія Петрівна прокинулася рано, як завжди, і почала чекати, коли ж Оля накриє стіл. Вона сподівалася побачити святкові страви, адже для неї Різдво — це особливий день, день, коли на столі мають бути традиційні страви. Але Оля лише сказала, що свято святом, а їсти ми будемо пізніше.

Коли ж за кілька годин до свята Марія Петрівна побачила, що на столі стоїть лише кілька коробок із замовленими стравами з ресторану, вона не витримала.

– Олю, а де ж домашня кутя? І де пісні страви, узвар?” — з гіркотою запитала вона.

– Мамо, не розумію, що вам не подобається. Просто не встигла. Всі ці страви — теж традиційні, тільки трохи по-сучасному, як у місті, зараз сучасна молодь не готує так, як ви в селі.”

Свекруха відчула лише розчарування. Вона не могла зрозуміти, як можна святкувати Різдво без тих страв, до яких звикла з дитинства. Це було важливим для неї, а тут, у місті, все було якось не так. Віктор прийшов і засміявся.

– Мамо, ну перестань, усе нормально. Оля постаралася для нас усіх. Ми ж у місті, не треба вже отак ускладнювати все. Це у вас в селі там якісь забобони.

І знову Марія Петрівна залишилася зі своїми думками. Вона навіть не стала питати, чому їжа, яку вони замовляли, не була приготована вдома. Бо зрозуміла: в Олі були свої погляди на те, як має виглядати святковий стіл.

Мати була дуже розчарована, але вже мовчала, бо розуміла, що до неї не прислухається ніхто, діти все робили по-своєму, зовсім не дотримуючись традицій, які дотримувалася вона, її батьки, її дідусі та бабусі.

Але справжнє розчарування прийшло на Новий рік. Свекруха знову прокинулася рано, бажаючи побачити святкову атмосферу. Вона почала з нетерпінням чекати, що Оля все ж таки приготувала щось особливе.

Однак коли прийшов час святкувати, на столі знову була готова замовлена їжа. Оля навіть не приготувала звичайного салату олів’є, який так любила Марія Петрівна.

– Мамо, сьогодні вечір буде легким. Всі ми будемо їсти піцу, а потім святкувати за телевізором, — сказала Оля, вже здивовано поглядаючи на свекруху, яка чекала чогось більшого.

– Піца?! — здивовано вигукнула Марія Петрівна.

— Ти серйозно? На Новий рік?

– Ну, ви ж не хочете весь день стояти біля плити, правда? І так все святково. Піца — це теж традиція, тільки сучасна, ми ї

ї щороку їмо, — відповіла Оля.

Свекруха зітхнула, почуваючи себе недобре. Вона зрозуміла, що її синові не вистачає уваги.

Після закінчення свят Марія Петрівна повернулася додому, в село. Вона відчувала смуток один на душі.

Віктор, її син, не помітив, що його дружина відсторонена, що вона навіть не намагається робити свято особливим для родини.

“Що ж робити?” — думала вона, сидячи на своєму старому дивані. — “Моя невістка така лінива”.

І хоча Марія Петрівна не могла сказати це прямо синові, вона серйозно задумалася: чи справді її син щасливий? Чи може, йому не вистачає тепла, яке вона завжди приносила для сімейного затишку своїми руками і стравами?

Але що вона може зробити? Вона не могла забрати його назад в село. І навіть якщо вона буде намагатися допомогти, чи почує він її?

Тільки одне було ясно: свято без душі, без тепла — це лише формальність.

Мати тепер постійно засмучена ходить. Як вона може синові допомогти? Хіба це нормальне святкування для молодої сім’ї?

Джерело