Свекруха до останнього казала, що на хрестини не прийде, бо не переживе на власні очі бачити, як ми руйнуємо дитині долю, обравши це старомодне ім’я. З одного боку я навіть раділа, що Оксани не буде, але за хвилину до початку, коли священник вже йшов до дитини, в порозі постала свекруха.

Ви не повірите, в чорній хустині. Коли отець питав ім’я дитини, я тихенько, ледь не на вушко йому шепнула. Оксана ж таки надіялася, що ми передумаємо і назвемо в честь її діда – Микола.

– Ти взагалі розумієш, що робиш? – кричала свекруха, грюкнувши дверима так, що наші сімейні фотографії на стіні ледь не попадали. – Я попереджаю, Богданко, якщо ти не послухаєшся, матимеш великі проблеми!

Я стояла посеред передпокою, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині мене все кипіло. Чесно кажучи, я ніколи не думала, що конфлікт за ім’я для дитини може стати настільки гострим. Але почнімо спочатку.

Мене звати Богданка, і я ось уже три роки дружина чудового чоловіка на ім’я Андрій. Проте останнім часом наше подружнє життя аж ніяк не назвеш мирним. І причина одна – моя свекруха Оксана, яка примудряється втручатися у кожен наш крок.

До того, як у нас із Андрієм з’явилася ідея завести дитину, ми жили більш-менш спокійно. Звичайно, була невеличка критика від мами Андрія, мовляв, я маю частіше готувати борщ чи менше працювати, але я якось пропускала це повз вуха. Однак, коли я завагітніла, свекруха взялася за мене всерйоз.

З того моменту, як вона дізналася, що буде бабусею, ми з чоловіком перестали належати собі. І найгостріше це проявилося у виборі імені для нашої майбутньої дитини.

– Послухай, Богданко, – любила говорити мені Оксана, наближаючись так близько, що я ледве дихала її парфумами, – тобі варто назвати дитину на честь прадіда Миколи. Це ж така гарна традиція!

Я не мала нічого проти прадіда Миколи, але ми з Андрієм давно вирішили назвати сина Грицем, в пам’ять про мого рідного дідуся.

Це була і моя мрія, і, знаєте, навіть Андрій зрадів ідеї. Але свекруха, дізнавшись, що ми хочемо “свого Гриця”, почала справжню атаку. Вона телефонувала щодня, по декілька разів, могла підстерегти нас на роботі чи в магазині й без упину повторювала одну й ту саму мантру: “Микола, тільки Микола!”

Пам’ятаю, як я зустрілася з подругою Софією за кавою, щоб хоч трохи відволіктися від цього всього. Вона помітила мою схвильованість із перших хвилин нашої зустрічі.

– Богданко, ти така бліда, наче три ночі не спала. Що сталося?

Я тільки зітхнула, зобразивши на обличчі сумну посмішку.

– Та Оксана знову влаштувала мені допит. Запитує, чи я не передумала з ім’ям. Каже, що без Миколи в сім’ї ніяк. Я вже почуваюся так, ніби мене силою штовхають до прірви.

Софія поклала долоню мені на плече:

– Знаєш, іноді свекрухи хочуть, як краще, але вибирають методи, з якими потім складно жити всім. Головне – не здавайся. Це ваша з Андрієм дитина, і тільки вам вирішувати, як її назвати.

Я тоді міцно обійняла подругу й пообіцяла, що буду відстоювати своє. Але, повернувшись додому, відчула: сил у мене вже не так і багато. Коли я зайшла до квартири, Андрій сидів на дивані, гортаючи стрічку новин у телефоні. Побачивши мене, він одразу здогадався, що щось трапилося.

– Кохана, що сталося? Ти така замислена.

– Оксана телефонувала, знову питала про ім’я, – не витримала я. – Мені вже здається, що щоразу, коли я беру трубку, вона перевіряє, чи бува не передумали ми з Грицем.

Андрій зітхнув. Я знала, що йому теж нелегко, бо це ж його рідна мама, і він не хоче з нею сваритися.

– Богданко, можливо, є якийсь компроміс? Я не знаю, подвійне ім’я чи щось таке…

– Подвійне? – різко перепитала я, відчуваючи, як у мені наростає роздратування. – Ти ж сам говорив, що тобі подобається Гриць. І це не один день обговорювалося. Чому ми повинні змінюватися через Оксану?

Андрій опустив очі, наче шукав там відповіді. Я зрозуміла, що він сам не знає, як бути. Адже бажання уникнути конфлікту з мамою перетворилося для нього на самоціль, а мене це поступово зводило з розуму. Проте він все ж обійняв мене й сказав:

– Добре, давай спробуємо бути твердими. Якщо ми вирішили Гриць – значить, так і буде.

Я на хвильку розслабилася, подумавши, що тепер усе піде, як треба, та недовго музика грала. За кілька днів до хрестин – бо ми вирішили одразу і охрестити дитину, і зробити невеличке родинне свято – Оксана заявила, що брати участь відмовляється. Вона прямим текстом сказала, що не визнає онука, поки ми не змінимо своє рішення.

– Я не жартую, – говорила вона по телефону, з такою образою, ніби ми щойно оголосили, що виїжджаємо жити на Місяць. – Якщо ви хочете, щоб я прийшла, хай дитина буде Миколою. Інакше святкуйте без мене.

Я сиділа за кухонним столом і почувалася безсилою. Мені було боляче від думки, що свекруха шантажує нас у такий спосіб. Андрій спробував домовитися, сказав, що в нас уже все підготовлено, що люди запрошені, але Оксана залишалася непохитною. Уся ця ситуація стала для мене суцільним стресом.

Нарешті настав день хрестин. У церкві було гарно й урочисто, запах свічок і легкий передзвін служби трохи мене заспокоювали. Я тримала маленького Гриця на руках, а біля мене стояв Андрій, дивлячись десь собі під ноги. Я знаю – він переживав, чи з’явиться Оксана взагалі. І вона таки прийшла – акурат перед початком обряду, вбрана в темну хустку, з суворим виразом обличчя. Вона навіть не глянула в мій бік, тільки різко кивнула синові.

Коли священник запитав – Яке ім’я даєте дитині? – я піднесла Гриця ближче до себе й відповіла: – Гриць.

Оксана тут же голосно зітхнула, закотила очі, й усі присутні це помітили. Атмосфера стала напруженою, наче кожен чекав, що вона скаже далі. Та, на моє здивування, вона промовчала. Вочевидь, зрозуміла, що протестувати пізно – обряд уже йшов повним ходом.

Пізніше, за святковим столом, я відчувала дивне змішання гордості й суму. Гордості – бо таки відстояла бажане ім’я. Суму – бо відносини з Оксаною, схоже, остаточно зіпсувалися. Вона сиділа окремо, розмовляла тільки з двоюрідною бабцею, і кожен, хто намагався з нею заговорити, отримував у відповідь коротке “все нормально” і мовчання.

Коли гості розійшлися, я оглядала пусту кімнату й думала про те, як жити далі. Андрій, побачивши мій задумливий вигляд, обережно обійняв мене.

– Ми зробили те, що вважали за потрібне, – тихо сказав він. – Головне, щоб Гриць був здоровим і щасливим.

Я кивнула й усміхнулася, дивлячись на нашого сина, який мирно спав у колисці. Але в голові крутилися інші питання: як порозумітися зі свекрухою далі? Як повернути тепло в нашу родину? І чи варто нам було йти на принцип?

Друзі, що думаєте ви? Як повелися б у такій ситуації? Можливо, варто було одразу віднайти компроміс, щоб уникнути бойкоту з боку свекрухи? Або, навпаки, твердо відстояти своє, хай там що?

Цікаво почути ваші думки. Чи є вихід, який задовольнить усіх, і як зберегти теплі стосунки з родиною, коли принципи зіштовхуються із тиском старшого покоління? Буду рада, якщо ви поділитеся власними історіями та ідеями щодо подальшого розвитку подій. Обговорімо разом!

Джерело