Вадим стояв у передпокої і чув, як дружина хвалилася по телефону подрузі, що їй зарплату підвищили.

– Оля, це правда? — суворо спитав Вадим, коли дружина поговорила із подругою. — Тобі справді підвищили зарплату?

– Підвищили! — гордо й радісно відповіла Ольга.

Вадим невдоволено хмикнув.

– Цікаво, – сказав він, – а чому я про це дізнаюся не від тебе?

— А від кого ж ти про це дізнався? — здивувалася Ольга.

— Тільки не треба, — сказав Вадим. — Ти чудово розумієш, що я мав на увазі. Не опинися я поруч у момент твоєї телефонної розмови з подругою, і все! Залишився б у незнанні!

— Мені зарплатню підвищили, а ти бурчиш. Не розумію, чим ти незадоволений?

— Тим і незадоволений, — відповів Вадим, — що ти мусила першому повідомити про це мені. Мені, розумієш? А не своїй подрузі.

— Так вийшло, — відповіла Ольга. – Не сердься. Я сама хотіла тобі першому розповісти. Але ж ти сам бачиш! Я лише увійшла до квартири, а тут подруга зателефонувала.

— Ось вмієш ти знайти виправдання, Оля, — сказав Вадим. – У тебе просто талант якийсь. А того не розумієш, що мені, як твоєму чоловікові, а отже, найближчій для тебе людині, це прикро.

— Замість того, щоб ображатися, краще б потішився за нас.

Вадим зблід від почутого.

“Та як це? – розгублено подумав він. – Та хіба ж так можна? А я? А про мене вона подумала?”

Ольга зауважила, що із чоловіком відбувається щось не те.

— Тобі недобре, Вадиме? — спитала вона.

– Зі мною все в порядку! — насилу стримуючись, щоб не розплакатися від образи, закричав Вадим. — Але ж такі новини, Оля…

У Вадима перехопило подих. І він не зміг продовжити.

— Що такі новини? – не зрозуміла Ольга.

Вадим віддихався і, коли відчув, що може говорити, продовжив.

— Такі новини, Оля, ти мусила першому мені повідомити. Мені, розумієш?

І з цими словами Вадим демонстративно пішов із передпокою до вітальні. І навіть від вечері відмовився, коли Ольга кликала його.

— Не хочеш як хочеш, — сказала Ольга. — Умовляти не стану. Не маленький.

Із цими словами Ольга пішла на кухню вечеряти. А Вадим, скривджений на весь світ, залишився сидіти у вітальні. Він дивився на екран телевізора, погано розуміючи, що там показують і про що говорять. Тому що йому було не до телевізора.

І, звичайно, справа була не в тому, що дружина не сказала йому першому про підвищення зарплати. Образливо було, що вона взагалі заробляла набагато більше, ніж він. І заробляла вже давно.

«Коли ми стали чоловіком і дружиною, — думав він, — Ольга заробляла стільки ж, скільки я. І все було добре. У нас народилися діти, і ми були щасливі.

Але за десять років Ольгу підвищили на посаді. І її зарплата зросла вдвічі. Вдвічі! В той час, як я залишився на колишніх позиціях. Але я знайшов у собі сили і стерпів цю несправедливість.

А тепер що? Минуло ще п’ятнадцять років і її знову підвищили? А я, як і раніше, нікуди не рухаюся. І тепер вона зароблятиме більше за мене втричі. Так чи що? А я, як і раніше, тупцюю на місці. І що далі? Ні. Я так не хочу. Треба щось вигадати».

Але тут йому зателефонувала мама. Поцікавилася, чому у її улюбленого синочка такий сумний голос.

– Не до тебе зараз, мамо, – відповів Вадим. — Олі зарплату підвищили. І я тепер гадаю, як жити далі.

– А що тут думати синку, – швидко відповіла мама, – звільняйся з роботи і живи за рахунок дружини. Ти заслужив.

— Я так не можу, мамо. Якось незручно.

— А чого тут не могти? Незручно йому. Твоя дружина такі гроші заробляє, а ти не можеш? Ми тоді й бачитися частіше зможемо. А що ж виходить? Відколи ти одружився, я тебе майже не бачу. Якщо й приїжджаєш до матері, то тільки на вихідні. І то не завжди. А підеш із роботи, зможеш до мене хоч щодня приїжджати. Я тебе чимось смачненьким годуватиму. А? Погоджуйся.

Вадим сказав, що подумає.

На цьому розмова мами із сином закінчилася. І Вадим почав думати. І після недовгого роздуму він вирішив, що мама має рацію.

“А що? – думав він. – Непогана ідея. Деякі чоловіки сьогодні так і живуть. Ніде не працюють, сидять на шиї у дружини, ніжки звісивши, та щасливі. Щодня до мами у гості їздять. Чим я гірший? Зрештою, правильно мама каже. Скільки можна працювати? 25 років уже працюю як віл. Відразу, як інститут закінчив. Маю право відпочити! От нехай тепер дружина працює за нас двох, раз у неї зарплата втричі вища”.

Вадим припустив, що йому більше не треба буде приходити на завод; уявив, як завтра з гордим виглядом покладе на стіл начальника заяву про звільнення; уявив, як його викличе директор і почне вмовляти не йти; уявив, як усі здивуються, а дехто навіть пояне заздрити.

Загалом, багато що уявляв Вадим. І від цих уявлень настрій Вадима покращився. Від колишньої зневіри не залишилося і сліду. Навіть апетит з’явився. І з радісною усмішкою на обличчі Вадим прийшов на кухню.

— Я, Оля, на тебе не гніваюсь, — сказав Вадим, накладаючи собі в тарілку кашу та котлети.

– І правильно робиш, – зраділа Ольга. — Тепер я бачу, що ти справжній чоловік. А не образливий мамин синок, який ревнує дружину до її високої посади та зарплати.

Гірка усмішка промайнула на обличчі Вадима.

«Витерплю і це,— подумав він,— головне, що тепер у мене починається нове життя. Щаслива!»

– А я, Оля, з роботи звільняюся, – сказав Вадим. — Сподіваюся, ти не заперечуватимеш.

– А буду! — одразу відповіла Ольга.

– Тобто? – не зрозумів Вадим.

— А чим ти займатимешся? – запитала Ольга.

– Нічим, – спокійно відповів Вадим.

— Нероба?

– А що? Обов’язково чимось займатися?

– Обов’язково! — впевнено відповіла Ольга. — Неробство — це правильний шлях до деградації. Я тобі цього не дозволю.

– Тобто? Чекай, Олю. Я не зрозумів. Що означає, що ти мені не дозволиш?

— А то й означає. Навіщо мені деградуючий чоловік нероба?

— А якщо я так хочу?

— Можеш хотіти скільки завгодно. Але звільнятися з роботи я тобі не дозволяю.

— Але ж нас тепер тільки двоє, Оля! – вигукнув Вадим. — Діти виросли, вони вже мають свої сім’ї. Нашої підтримки не потребують. Чи можу я, якщо воно все так благополучно склалося, пожити для себе, зрештою? Чи як? А ти, Оля, як любляча дружина, мусиш мені це дозволити. Чи ти мене більше не любиш?

– Чому не люблю. Люблю. Але не ледаря, який сидить на шиї у дружини.

Вадим зрозумів, що піти з роботи та жити за рахунок дружини, як радила мама, буде не так просто, як йому здавалося.

«Треба щось вигадати, — думав він, — бо я вже так звик до думки, що мені не треба ходити на роботу, що відступати від цього не хочу. Я хочу сидіти на шиї у дружини! Хочу бачити здивовані обличчя колег. Хочу бачити в їхніх очах заздрість. Хочу, щоб директор мене вмовляв залишитись. А виходить, що нічого цього не буде? Так чи що? Ні. Я готовий на все, щоб отримати бажане».

— Ну гаразд, гаразд, — продовжив Вадим. — Якщо ти так хочеш, будь ласка! Не буду ледарем.

— Виходить, ти не звільняєшся з роботи?

– Звільняюся. Але байдикувати не буду. Домашнім господарством займатимуся.

“А що? – думав Вадим. — Пральна машина в будинку є, є пилосос. Впораюся. Все ж краще, ніж щодня на заводі інженером працювати”.

— Сьогодні багато чоловіків так живуть, — вів далі Вадим. — Є навіть такі, що у декретну відпустку йдуть І з маленькими дітьми сидять. І нічого. Справляються. Ось і я впораюся.

— Ну гаразд, — погодилася Ольга. — Якщо така справа, то я згодна. Звільняйся. Тільки знай. Все господарство на тобі одному буде.

— На мені, на мені, — поблажливо відповів Вадим, уявляючи, яке щасливе життя незабаром почнеться.

— І це не лише прання та прибирання, — продовжувала Ольга. — Крім того, тобі доведеться по магазинах ходити за продуктами.

— Ходитиму. Чого там.

— І сніданки, обіди та вечері нам готувати. Впораєшся?

— Впораюся! – упевнено відповів Вадим.

І вже наступного дня Вадим подав заяву про звільнення. Але не було здивованих та заздрісних поглядів колег. І директор не вмовляв Вадима залишитись. Понад те, Вадим взагалі з директором не бачився. А начальник одразу і з радістю підписав заяву Вадима. І навіть дозволив йому не відпрацьовувати два тижні. І всім було абсолютно байдуже.

«Жалюгідні люди, — думав Вадим, отримуючи у відділі кадрів документи, — навіть у такий день не можуть вчинити, як порядні люди, і порадіти за ближнього. А все тому, що заздрять мені. Звичайно! Їх можна збагнути. На їхньому місці я теж заздрив би».

А через місяць Ольга сказала Вадиму, що розлучається з ним.

— Збирай свої речі та йди.

– За що, Оля? — дивувався Вадим.

– А ти не розумієш?

– Ні. Поясни.

— Ми з тобою домовлялися? Що все домашнє господарство на тобі буде? Так?

– Так.

– А в результаті, що? Квартира перетворилася на свинарник. Порожній холодильник. Сніданки, обіди та вечері, якщо хтось і готує, то я. Тому що ти у мами своєї харчуєшся. І перу теж я! Як це називається?

— Що я не маю права маму відвідати? І чому ти нашу квартиру називаєш свинарником? Я майже кожен день прибирання вологе в квартирі роблю.

— Ти майже щодня мокрою ганчіркою бруд по кутках розвозиш, а не прибираєш. А посуд?

– А що посуд?

— Та його ж у руки взяти неможливо.

– Чому неможливо? — дивувався Вадим.

— Вискакує, ось чому.

— Чому вислизає?

— Мабуть тому, що жирний, — відповіла Ольга.

— Я з милом його мою.

– Вірю. А що толку, якщо він все одно жирним залишається.

— А прати ти сама мені не дозволила, — виправдовувався Вадим. — І магазинами ходити заборонила.

– Правильно. Не дозволила прати. А чому? Тому що після твоє прання доводиться все перепирати. Інженер! Не можеш простих речей запам’ятати, що кольорову білизну потрібно прати окремо. Розумієш? Окремо! І режими прання не можеш правильно встановити! А у магазинах ти що купуєш?

– Що?

— Ось і я питаю, що? Не можеш якщо так, то і скажи.

– Я можу!

– Тоді чому не робиш, Вадиме? Навмисне, чи що?

– Ненавмисно. Просто в мене досвіду недостатньо.

— А якщо досвіду мало, то повертайся на завод! Інженер.

– На завод я не повернуся. Мені гордість не дозволяє.

– А навіщо звільнявся?

— Мені мама порадила. Сказала, що я заслужив жити за рахунок дружини.

— То це мама тобі порадила?

– Вона. Хіба я сам до такого додумався б? Ти ж мене знаєш, Оля.

– Тепер знаю. Тому збирай речі та йди.

– Куди?

– До мами! За місцем реєстрації!

— Допоможи мені хоч речі зібрати.

— Речі допоможу зібрати.

Оля допомогла чоловікові зібрати речі, викликала йому таксі та відправила до мами.

А вже за годину зателефонувала свекруха.

— Ти що надумала? – кричала свекруха.

– Я надумала? — здивувалася Ольга. — Це ж ви, Ірина Василівна, порадили вашому синочку піти з роботи і сісти мені на шию.

– Правильно. Порадила. Тому що в тебе зарплата втричі більша. Пошкодуй мужика.

— Я не збираюся його шкодувати. З якого дива? Здоровий чоловік! Чого його шкодувати?

— Його не шкодуєш, то мене пошкодуй.

– Вас? – не зрозуміла Ольга. — Що ви маєте на уваз?

— Коли Вадим працював, він щомісяця мені по три тисячі давав.

– І?

– А тепер не дає.

— Ну, ясна річ. Адже він не працює. Від мене ви що хочете?

— Якщо він не може, то ти мені підкидай.

– З якого дива?

– Як це? Ти ж моя невістка! Повинна дбати.

— А я з вашим сином розлучаюся. І всі зобов’язання з себе знімаю.

– Як розлучаєшся?

— А ви, що думали? Що я на якийсь час до вас сина спровадила?

— Думала, що на якийсь час. А ти що? Чи серйозно? Розлучатись хочеш?

— Хочу.

– Не смій! Адже у вас двоє дітей.

– Діти дорослі. Зрозуміють.

– Срібне весілля скоро.

– Ось і добре. Заощаджу купу грошей на весіллі.

— Що мені зробити, щоб ти передумала та забрала сина?

Ольга сказала, що вона хоче. І вже за місяць Вадим повернувся на завод та переїхав назад до дружини.

КІНЕЦЬ.