Свекруха діставала з сумки речі, які принесла мені, а в мене холод по шкірі пробігав і ставало зле. Це були речі її дочки!!!

Сестра чоловіка полинула на небеса три роки тому, і свекруха тільки зараз вирішила розібрати її речі та навести лад у кімнаті дочки.

Вона була приблизно мого зросту і комплекції, тому свекруха принесла все це мені. Чоловік змушує мене носити ці речі, щоб не образити маму.

Я сиділа на кухні й дивилася, як вона дістає з великої торби светри, сукні, пальто, шапки.

Відчуття було таке, ніби переді мною лежить щось чуже, майже моторошне. Речі пахли чужим життям, чужими спогадами, вони не мали бути тут, у моєму домі.

— Це майже нове, бачиш? — сказала свекруха, простягаючи мені темно-зелений светр. — Вона любила його. Я пам’ятаю, як ми разом його купували.

Я не могла навіть торкнутися. Це не просто одяг. Це пам’ять, це горе, це сльози, які не висохли навіть за три роки.

— Мамо, ну, я не знаю навіть що вам сказати, — зам’ялася я, намагаючись знайти правильні слова.

— Це ж добро, навіщо йому лежати без діла? — свекруха дивилася на мене з легким докором. — Та й ти схожа на неї.

Чоловік стояв поруч і мовчав. Я бачила, що йому теж неприємна ця ситуація, але він не міг суперечити матері.

— Одягни щось, приміряй, — нарешті сказав він.

Я скривилася.

— Будь ласка, — додав він тихо.

Мене аж пересмикнуло. Як я могла вдягнути речі людини, якої вже нема?

Це не просто чужий одяг з магазину секонд-хенду, це її. А якщо вони зберегли її запах? А якщо – енергію?

Я хотіла відмовитися, але натомість взяла светр і неохоче натягнула його через голову. Він був теплим, м’яким, пахнув якимось лавандовим милом.

Свекруха посміхнулася.

— От і добре. Він тобі пасує.

Я хотіла негайно зняти його, але втрималася. Чоловік подивився на мене з полегшенням.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Відчуття, що я ношу на собі чуже життя, не давало мені спокою.

Я думала про те, як би почулася сама, якби моя мама вирішила віддати комусь мої речі. Це було б неприємно.

Наступного дня чоловік попросив мене вдіти щось із принесеного, коли ми збиралися йти до його матері на обід.

— Серйозно? — я не стримала обурення.

— Просто вона дуже зрадіє. Це важливо для неї.

Я розуміла. Але мені було важко.

Коли ми прийшли, свекруха знову розговорилася про доньку. Я слухала її, кивала, а всередині мене ніби щось стискалося.

Мені було шкода її, але в той же час я відчувала, що в цій історії я теж жертва.

Через кілька днів я потайки сховала всі ті речі в найдальший кут шафи. Я не могла їх носити. Вони були пронизані чужими спогадами.

Але чоловік знову і знову піднімав цю тему.

— Це лише речі, — казав він.

– Ти повинна їх носити.

— Ні, це не просто речі! — не витримала я.

— Це її життя, присутність твоєї сестри. Я не можу!

Він зітхнув.

— Ти ж знаєш, що мама віддає їх тобі з добрим наміром.

Я не знаю, що робити. З одного боку, не хочу засмучувати свекруху, але з іншого — це ж мої відчуття, мій комфорт.

Як мені бути? Як правильно вчинити? Навіть не уявляєте, як я буду вдячна вам за пораду.

Джерело