Позавчора у мене був ювілей – 30 років. Свято вирішила відзначати вдома, бо з двома маленькими дітьми (4 роки і 2 роки) не дуже кудись підеш.

Та й компанія була невелика – моя мама, куми, свекруха, ну і зовиця з немовлям. Сестра мого чоловіка недавно народила, а ще розлучилася, тож тепер свекруха живе буквально для неї і її дитини.

Мама Дані віддає Насті майже всю свою зарплату, а в мого чоловіка, свого сина, просить гроші на комунальні. Це, чесно кажучи, не дуже. Мене це не влаштовує і дратує, але я мовчала, намагалася не загострювати. Ну а тут вже сталося таке, що на голову не лізе.

Отже, свято готували ми з мамою. Страв було багато: салати, закуски, гарячі страви, тортик. Усе, як годиться. Посиділи гарно, поговорили, діти побавилися.

Загалом вечір пройшов тепло. Коли почали розходитися, я проводжала гостей – кумів і маму.

А коли я повернулася у вітальню, де ми сиділи за столом, побачила таку картину, що у мене мало не відібрало мову.

Свекруха дістала з сумки одноразові канапники й почала складати туди все, що залишилося на столі. Канапки, салати, картоплю, котлети, навіть шматки м’яса. А все це пакувала у величезну торбу, яка була в зовиці. Я не вірила своїм очам!

Кажу їй:
– Мамо, що ви робите?”

А вона так спокійно відповідає:

– Ну, Настуся ж сама живе, годує дитинку, їй треба добре харчуватися. А тут стільки всього залишилося, ви ж самі це не доїсте.

Що? Як це “не доїсте”? У нас же є сім’я, чоловік, діти. Я ці страви ще б днів три доїдала, чоловіку на роботу давала канапники.

І, звісно, якби вона просто попросила щось із собою взяти — я б сама поклала їм тортик чи якісь смаколики. Але так нахабно складати все підряд, навіть не запитавши? Це вже занадто.

Я просто стояла там із відкритим ротом і не знала, що сказати. Сказати: “Викладайте назад”? Ну це ж ніби незручно. Але й мовчати було важко. Врешті я промовчала, бо не хотіла влаштовувати конфлікт на своєму ж святі.

Увечері, коли всі пішли, я розповіла про це чоловікові. Чекала, що він мене підтримає, але, Даня тільки сказав:

– Ну, мама справді вчинила негарно, але ж, Оленко, ти розумієш, вона дуже жаліє Настю. Настя не встигає готувати, мама теж на роботі. Ну вже вибач їм, будь ласка.

Що значить “вибач”? Я розумію, що Насті важко, але це не привід розграбовувати наш святковий стіл!

Це моє свято, наша родина, наш дім. Чому я маю ставити їхні інтереси вище за наші? Невже так складно було спитати мене? Я б і сама їм щось поклала з собою, але не ось так, нахабно і потайки!

Тепер думаю, чи взагалі варто кликати свекруху та зовицю на якісь інші свята. Бо після цього інциденту мені їх у своєму домі бачити зовсім не хочеться. І знаєте, найбільше образливо, що навіть чоловік не до кінця мене підтримав.

Якби ви повелися на моєму місці в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.