Я не почуваюся господинею у квартирі свекрухи. Я одружена вже 2 роки офіційно, є дитина. До заміжжя жила зі своїм чоловіком рік громадянським шлюбом. Він навчався у військовому, а я працювала, винаймали квартиру. Допомагали його батьки грошима та необхідними продуктами та й мої теж.

Враховуючи, що я добре заробляла, плюс його зарплата, плюс допомога батьків, то жили ми навіть можна сказати шикарно. У розкоші не купалися, але ні в чому не відмовляли. У нас з’явилась дитина і через місяць ми дізнаємося, що чоловіка переводять до іншого міста доучувати останній курс. Його батьки були впевнені, що я поїду до них, але я вирішила, що мені краще в моїх. А відстань між усіма цими містами не 100-200 км, а 400 та 500. Тобто часто кататися туди-сюди складно.

Пожила я у своїх батьків і мене вмовили їхати до нього. По-перше, чоловік ревнував, а по-друге його батьки сказали, що поїдемо в гості до мого чоловіка. А потім він мав на місяць приїхати у відпустку. До чоловіка ми не поїхали. Я вважаю, що мене обдурили, щоб я з донькою приїхала до них. Потім поки чоловік навчався, я ще пару разів з донькою моталася сюди-туди за 500 км.

Ось він відучився, розподілили, здавалося б муки закінчені, але ні ми пожили втрьох своєю та сім’єю два місяці, як його перевели знову до цього міста, де він доучувався. Житло там не дають уже пів року лише обіцяють та обіцяють. Можливості знімати нема. Я у декреті, а зарплата військового дорівнює місячній вартості оренди однокімнатної квартири у цьому місті. Це все як би передісторія, щоб було зрозуміло, про що йдеться.

Нині живу у батьків чоловіка. Ставлення до мене нормальне. Начебто все добре, але трапляються дрібні сварки. Я не вважаю себе господинею, я живу в чужому будинку. Можу, звичайно, прибрати у своїй кімнаті, приготувати, коли попросять і коли скажуть, що саме.

Я не можу взяти на себе ініціативу і прибрати весь будинок, випрати білизну в кошику, взяти сама обід з усіх страв. Я можу лише ходити та питати у свекрухи: «а що мені зробити. Чи може приготувати? Чи може картоплю почистити? Може щось помити?».

Свекруха часто відмовляється від моєї допомоги, але коли вона має поганий настрій, мені потрапляє за те, що я нічого не роблю. Я постійно пояснювала спокійно, що я не господиня, що не можу виявити ініціативу, що звикла бути господинею лише у себе (жили ми окремо).

Одного разу навіть зірвалася на крик, так мені свекор пояснив, що я винна. Ще я постійно чую закиди щодо того, що бідна моя дитина (їхня онука). Що коли ми житимемо окремо, вона буде без нагляду голодна, немита й нестирана. Мені прикро, адже жили ми своєю родиною, і ніхто не був голодним і брудним, ні чоловік, ні дочка. А зараз я чекаю на другу дитину і всі ці закиди сприймаю дуже болісно. Постійно плачу, коли ніхто не бачить. Хочу якнайшвидше жити своєю родиною, а не зі свекрухою.

Ось зібралася до своїх батьків і навіть довго не знала, як сказати свекрам, що я їду. Постійно боюся здатися невдячною. Та й чоловік ревнує, коли я їду до свого міста. У його в місті в мене нікого немає. Ні друзів, ні знайомих. А у своєму я, на його думку, гуляю барами та ресторанами. Він уявляє, що там навколо мої колишні хлопці.

Буває, що я багато спілкуюсь у соцмережі зі своїми друзями, бо тут у мене немає знайомих із ким мені можна було поговорити. Дуже часто мене бачать із телефоном, з цього приводу я теж багато чую всяких уколів. Я розумію, що є історії, де стосунки зі свекрухою набагато сумніші, але повірте, такі стосунки теж легкими не назвеш.

КІНЕЦЬ.