Свекор відкрив двері й не зміг дивитися мені в очі. А свекруха мовчки поклала переді мною конверт і лише прошепотіла: «Микола більше не повернеться». І в той момент я зрозуміла – я залишилась не просто без чоловіка, а з правдою, яку не хотіла знати

Ранок мого дня народження почався з дзвінка чоловіка, Миколи. “Юлю, я пам’ятаю, що сьогодні твій день”, – сказав він своїм звичним, спокійним голосом. – “Але я вже другий день у справах. Повертаюся тільки ввечері. На жаль, не встигну на вечерю. Повертайся до батьків, добре? Тобі варто провести цей день там. Мама там уже накриває на стіл”.

Мій чоловік зазвичай не відрізнявся особливою ніжністю, але цього разу його слова звучали надто м’яко, як для нього. Я відчула, що щось не так. Зазвичай, коли він говорив про мою сім’ю, у нього в голосі звучала нотка роздратування.

“Я не знаю…”, – я хотіла висловити свої сумніви, але він швидко мене перебив. – “Не хвилюйся, Юлю, це тобі піде на користь. До того ж, ти знаєш, як мама любить збирати нас разом. А я, чесно кажучи, зараз так завантажений, що мені не до святкувань”.

Я розуміла. Він і справді був дуже зайнятий. Наші діти, Іван та Олена, були в школі. Я залишилась вдома сама. Після нашої розмови я відчула якусь порожнечу. Це був мій 35-й день народження, і мені хотілося провести його з чоловіком. Але він не встигав, а я знала, що не можу сперечатися з ним, коли він приймав рішення. Він завжди був таким – непохитним і розважливим.

Я не хотіла їхати до батьків. Завжди, коли я приходила до них, я відчувала себе порожньою. Я не знала, чи це через те, що моя мама ніколи не була поруч, чи через те, що вона завжди була така зайнята. Вона – кар’єристка, яка все життя шукала визнання, і її діти, на жаль, були не головною цінністю в її житті.

Я пам’ятала, як бабуся і дідусь піклувалися про мене, коли я була дитиною. Вони готували мені їжу, гралися зі мною, водили в зоопарк. Моя мама ж завжди була зайнята своїми справами. Вона була вчителем хімії та математики, а також брала участь у різних благодійних організаціях, займалась захистом тварин. Вона завжди була оточена людьми, але ніколи не була з нами, своїми дітьми.

Наші сімейні поїздки були рідкістю. Коли я запитувала її, чому вона не хоче провести з нами більше часу, вона завжди відповідала: “Юлю, я працюю для того, щоб ви були щасливими. Я повинна займатися тим, що я люблю. А ти маєш зрозуміти, що мені потрібно бути незалежною”.

Я пам’ятала, як мій старший брат, коли у нього народилася перша дитина, попросив маму допомогти з нянею. Вона тоді відповіла: “Я не можу, у мене свої плани”. Я пам’ятаю, як я здивувалася. Адже моя мама завжди говорила, що її діти – це найголовніше в її житті. Але її слова ніколи не співпадали з її діями.

Моя мама була ідеальною в очах інших. Її хвалили, її запрошували на телебачення, її просили взяти участь у різних заходах. Вона була у центрі уваги, і це, здавалося, було для неї найважливішим.

Тепер, коли я сама стала матір’ю, я розуміла, що це – не так. Я розуміла, що мої діти – це найголовніше в моєму житті. Я проводила з ними весь свій вільний час, водила їх на прогулянки, готувала їм улюблені страви. Я була щаслива, коли вони були щасливі.

Я вирішила не йти до батьків. Я хотіла провести свій день народження на самоті. Я взяла свою улюблену книжку і сіла в крісло біля вікна. Читати, правда, не виходило. Мої думки постійно поверталися до чоловіка. Я відчувала, що він щось приховує від мене. Я відчувала, що в нашому житті щось змінилося. Я не знала, що саме, але я відчувала, що це не добре.

Я пам’ятаю, як ми познайомилися. Це було на весіллі моєї подруги. Микола був її братом. Він був дуже красивий і харизматичний, а я, як і завжди, була трохи сором’язливою. Микола підійшов до мене, і ми почали розмовляти. Він розповідав про свою роботу, а я розповідала про свою мрію – стати письменницею. Ми розмовляли до самого ранку, а потім він пообіцяв, що ми зустрінемося знову.

Він дотримав свого слова. Наступного дня він прийшов до мене додому, і ми разом провели весь день. З того дня ми почали зустрічатися. Через рік ми одружилися.

Наші стосунки були ідеальними, але я завжди відчувала, що він щось приховує. Я ніколи не бачила його слабким, ніколи не чула, як він плаче. Він завжди був сильним, непохитним і впевненим.

Я пам’ятаю, як я розповідала йому про свої переживання з приводу мами. Я розповідала йому, що я відчуваю себе покинутою, і що я хочу, щоб моя мама була поруч. Він слухав мене, але ніколи не давав жодної поради. Він просто сидів поруч, тримав мене за руку, і казав: “Юлю, ти сама все знаєш. Ти сильна, і ти зможеш все подолати”.

Я завжди вірила йому. Я вірила, що він мене підтримує, і що він завжди буде поруч.

Я вирішила зателефонувати свекрусі, Галині Олександрівні. Вона була доброю жінкою, яка завжди мене підтримувала.

“Галино Олександрівно, доброго дня. Як Ви?” – запитала я.

“Юлю, привіт. Я в порядку. Як ти? У тебе сьогодні день народження. Ти прийдеш до нас на вечерю?”

“Я не знаю. Микола сказав, що мені краще поїхати до батьків. Він не зможе прийти сьогодні”.

“Я знаю”, – відповіла Галина Олександрівна. – “Він мені дзвонив, сказав, що він дуже зайнятий”.

Я відчула, що вона щось не договорює. Її голос був напруженим.

“Галино Олександрівно, щось трапилося?” – запитала я. – “Скажіть мені, будь ласка”.

Вона мовчала кілька секунд.

“Юлю, я не знаю, як тобі це сказати. Я думаю, що тобі краще прийти до нас. Я розповім тобі все”.

Я злякалася. Я не розуміла, що відбувається. Я сказала їй, що я приїду через годину, і швидко одяглась.

Коли я приїхала, двері мені відкрив свекор, Сергій Іванович. Він виглядав збентеженим.

“Юлю, привіт”, – сказав він. – “Проходь”.

Я зайшла в дім. У вітальні сиділа Галина Олександрівна. Вона була засмученою.

“Юлю, сідай”, – сказала вона.

Я сіла навпроти неї.

“Юлю, ми не знаємо, як тобі це сказати. Микола… він… він поїхав. Назавжди”.

Я відчула, що мене покидає повітря.

“Про що ви говорите?” – запитала я. – “Він поїхав у справах. Він повинен повернутися сьогодні ввечері”.

“Ні, Юлю”, – сказала Галина Олександрівна. – “Він поїхав. Він залишив тобі листа. Він лежить на столі. Ми не читали його”.

Я підійшла до столу і взяла конверт. На ньому було написано моє ім’я. Я відкрила його і почала читати.

“Юлю, я не знаю, як тобі це сказати. Я довго думав про це, і я не можу більше приховувати від тебе правду. Я люблю тебе, але я не можу бути з тобою. Я не можу бути з кимось, хто не розуміє моїх амбіцій. Я хочу розвиватися, я хочу досягти чогось більшого, а ти… ти завжди була для мене якорем. Ти завжди хотіла, щоб я був поруч, щоб я був у домі. Я не можу жити так. Я поїхав. Я не знаю, коли я повернуся, якщо взагалі повернуся. Пробач мені”.

Я відчувала, як мені стає зле. Я не могла повірити в те, що читаю. Я не могла повірити, що Микола, мій чоловік, мій найкращий друг, мене залишив.

Я плакала. Я плакала довго. Галина Олександрівна і Сергій Іванович сиділи поруч зі мною, і мовчали. Вони не знали, що сказати, і я не знала, що робити.

“Юлю, ми не знали”, – сказав Сергій Іванович. – “Він нічого не говорив нам”.

Я розуміла, що вони не винні. Я розуміла, що він приховував це від усіх. Він завжди був таким – закритим, непохитним і самовпевненим.

Я пам’ятаю, як я розповідала йому про свою мрію – стати письменницею. Він завжди говорив, що це – несерйозно. Він говорив, що я повинна знайти роботу, яка принесе мені гроші, і що я повинна бути більш практичною. Я слухала його, і я вірила йому. Я ніколи не писала, тому що я думала, що це – марна трата часу.

Тепер я розуміла, що я помилялася. Я розуміла, що я повинна була робити те, що мені подобається, і що я повинна була вірити в себе.

Я відчувала, що я повинна поговорити з ним. Я взяла телефон і набрала його номер. Він не відповідав. Я дзвонила йому знову і знову, але він не відповідав.

Я відчувала, що він вже далеко. Я відчувала, що він вже знайшов собі іншу жінку. Я відчувала, що я залишилася сама.

Я повернулася додому. На столі стояла ваза з квітами. Це був букет моїх улюблених білих троянд. Я пам’ятаю, як я розповідала йому, що я люблю білі троянди.

Я взяла вазу і кинула її на підлогу. Вона розбилася на дрібні шматочки. Я стояла посеред кімнати, і плакала.

Я відчувала, що моє життя розбилося, як і ця ваза. Я не знала, що робити, як жити далі. Я не знала, що я скажу дітям, коли вони повернуться додому.

Я пам’ятаю, як я розповідала своїй мамі про Миколу. Вона тоді сказала: “Юлю, не поспішай. Ти повинна знайти чоловіка, який буде любити тебе, і який буде підтримувати тебе”. Я не послухала її. Я думала, що Микола – це той самий чоловік, якого я шукала. Я помилялася.

Я вирішила, що я не буду здаватися. Я вирішила, що я буду боротися. Я вирішила, що я буду робити те, що я люблю. Я вирішила, що я буду писати.

Я сіла за стіл, і взяла чистий аркуш паперу. Я почала писати. Я писала про своє життя, про свої переживання, про свої мрії. Я писала про Миколу, про свою маму, про своїх дітей.

Я писала, і мені ставало легше. Я відчувала, що я звільняюся від свого смутку, і що я знаходжу свій шлях.

Я не знала, чи повернуся я до Миколи, чи ні. Я не знала, чи пробачу я його. Але я знала, що я не буду більше жити в тіні. Я знала, що я буду жити своїм життям. Я буду жити для себе, і для своїх дітей.

Я пам’ятаю, як я розповідала дітям про Миколу. Я сказала їм, що він поїхав. Я сказала їм, що він поїхав, щоб знайти себе, і що він повернеться. Я сказала їм, що він любить їх.

Діти плакали. Я обійняла їх, і сказала їм, що я завжди буду поруч.

Я пам’ятаю, як я сиділа в кімнаті, і дивилася на свій дім. Це був мій дім, моє місце. Я була впевнена, що я зможу жити в ньому, і що я зможу бути щасливою.

Я вирішила, що я не буду більше плакати. Я вирішила, що я буду сильною. Я вирішила, що я буду жити.

Я знала, що мені буде важко. Я знала, що я буду сумувати за Миколою. Але я також знала, що я буду щасливою. Я знала, що я буду робити те, що я люблю, і що я буду жити своїм життям.

Я пам’ятаю, як я думала про маму. Я думала про те, що вона завжди була кар’єристкою. Я думала про те, що вона ніколи не була поруч. Я думала про те, що я не хочу бути такою. Я хочу бути матір’ю, яка буде завжди поруч.

Я пам’ятаю, як я отримала перший гонорар за свою статтю. Це було 1000 гривень. Я була щасливою. Я відчувала, що я на правильному шляху.

Я писала все більше і більше. Я писала про все, що я бачила, і про все, що я відчувала. Я писала про свої радості, і про свої смутки. Я писала про свої мрії, і про свої страхи.

Я писала, і я відчувала, що я знаходжу себе. Я відчувала, що я стаю сильною, і що я знаходжу свій голос.

Я пам’ятаю, як я сиділа на балконі, і дивилася на зірки. Я думала про Миколу. Я думала про те, де він зараз, і що він робить. Я думала про те, чи думає він про мене.

Я не знала, чи повернуся я до нього. Я не знала, чи пробачу я його. Але я знала, що я буду жити. Я знала, що я буду сильною. Я знала, що я буду щасливою.

Я пам’ятаю, як я сказала дітям, що я буду письменницею. Вони тоді обійняли мене, і сказали, що вони пишаються мною.

Я була щасливою. Я була щасливою, тому що я була собою. Я була щасливою, тому що я знайшла свій шлях.

Я пам’ятаю, як я одного разу побачила свою маму в центрі міста. Вона йшла з людьми. Вона сміялася, і розмовляла з ними. Вона була щасливою.

Я не підійшла до неї. Я просто дивилася на неї здалеку. Я думала про те, що вона завжди була такою. Вона завжди шукала визнання, і вона завжди була щасливою, коли її хвалили.

Я не була такою. Я була іншою. Я була матір’ю, яка любила своїх дітей, і яка любила писати. Я була жінкою, яка знайшла свій шлях.

Я відчувала, що я не повинна судити її. Я відчувала, що вона просто інша. Я відчувала, що я повинна бути собою, і що я повинна жити своїм життям.

Я пам’ятаю, як я сіла в машину, і поїхала додому. Я думала про те, що я буду робити сьогодні. Я думала про те, що я буду писати.

Я була щасливою. Я була щасливою, тому що я була собою. Я була щасливою, тому що я знайшла свій шлях.

Я не знаю, чи Микола коли-небудь повернеться. Але я знаю, що я буду чекати його. Я буду чекати його, але я буду жити своїм життям.

Я буду сильною. Я буду щасливою. Я буду собою.

Я не знаю, чи я коли-небудь стану відомою письменницею. Але я знаю, що я буду писати. Я буду писати, тому що я люблю це.

Я буду жити своїм життям. Я буду жити для себе, і для своїх дітей.

Я буду щасливою. Я буду сильною. Я буду собою.

Невже я щось роблю в тому житті не так?

Джерело